— Ну, Галю, й смачно ж у тебе борщ вийшов!
А як почалась ота колотнеча з Ганькою, то перестав він нахвалювати її наїдки, їв, мов не з нею за столом сидів, а десь далеко, кине слово чи погляд байдуже та й мріє собі далі.
— Піду і справді у садок, — прокашлявшись, невпевнено вимовила вона, кидаючи погляд у вікно.
— Піди, Галю, піди, — відгукнулась Олена Миронівна.
Надворі весело світило сонечко, гілля дерев гойдав легкий вітерець, і було так гарно, що Галина аж дух зачаїла, відчуваючи, як міцнішає в ній надія на те, що коханий ще повернеться до неї. Заплющивши очі, вона посиділа трішки на призьбі, вдихаючи свіже повітря з ароматом духмяної трави. Потім розплющила їх, майже відразу ухопивши бічним зором, як промайнуло по дорозі щось яскраве, строкате.
«Певне, Антоніна, листоноша», — подумалось дещо ліниво, й вона знову хотіла заплющити очі, коли несподівана думка примусила її підхопитись на місці. Крадькома обійшовши хату, вона визирнула з-за кутка й відразу ж угледіла Антоніну, що встромляла Кравецьким у тин білий папірець.
«Лист від Ганьки».
У Галини затремтіли руки. Раз лист, то має бути й адреса того місця, де вона зараз живе. І розуміння того, що вона має робити, обпекло Галину з такою силою, що вона ледь дочекалась, поки Антоніна відійде від сусіднього двору. Постояла трішки, вдивляючись у сусідський двір — начебто нікого. Глибоко зітхнувши, Галина зважилась і від слабкості дещо заповільно побігла до сусідського тину. Стежка мерехтіла в неї перед очима, але вона таки вхопила жаданий папірець. Спрагло глянула на адресу.
Лист від Ганни.
Назва вулиці та номер будинку — Коцюбинського, чотири — мов розпеченим тавром вп’ялись у її запалений мозок, а руки вже поспіхом запихали листа назад, на місце. А страх кортіло почитати, що ж там написала Ганька, але того робити було не можна, у Антоніни язик довший від чумацького шляху, ще розмеле.
Та й не було в неї часу, треба було поспішати повертати своє щастя.
— Сніданок уже поспіває, — промовила Олена Миронівна до Галини, коли та заскочила до хати, на ходу здираючи з себе брудну домашню сукню.
— Немає часу, мамо, — відгукнулась вона, вигрібаючи з шафи одяг та хапаючи першу-ліпшу, що потрапила під руку, сукню.
Олена Миронівна витріщила очі.
— Що трапилось?
— Я їду до міста.
— Люди добрі, а це ж з якої то радості?
— Треба. Я потім поясню, — кинула Галина поспіхом, натягуючи на своє худе тіло зелену сукню, а потім хапаючи гребінця та немилосердно заганяючи його у своє брудне, засмоктане волосся.
Олена Миронівна тільки головою похитала.
— І яка оце тебе на вулиці муха вкусила? Що надумала ти, голово неспокійна та гаряча? За Павлом скачеш?
Галина кинула в торбу трохи грошей.
— А хоч би й так? Вам-то яка справа? Моє життя — що хочу, те й роблю.
— Зовсім гідність свою втратила, нишпорити за чоловіком, принижуватися…
— А нехай, — махнула рукою Галина, — мені байдуже. Повернуся, якщо зможу, сьогодні, а ні, то завтра.
Мати ж тільки промовчала, всім виглядом своїм виражаючи невдоволення. А Галина вже виходила з хати, намагаючись не звертати уваги на слабкість. Немає коли звертати увагу на такі дрібниці. Ось добереться до міста, поверне чоловіка, тоді вже й про їжу зможе подумати.
Вийшовши з двору, Галина заспішила до центру, туди, де тягнулась дорога на Градизьк, а з нього — до міста.
Хто б міг подумати, що кохання здатне геть перевернути все життя людини, розмалювати його новими барвами та наповнити такими почуттями, про які ти навіть і не думав. Два дні тільки купалась Ганнуся в коханні Дмитра, а здавалось, що вже все життя воно панувало в її серці, що все життя була вона коханою цим чоловіком, тільки ним і ніким більше, й навіть не уявляла, як увесь цей час жила без нього, як могла не знати оцих пильних темно-сірих очей, не чути оцього оксамитового голосу, що так ніжно та невимовно лагідно кликав її Анею, шепотів слова, від яких вона тремтіла усім тілом. Тепер, переповнена коханням до Дмитра, розуміла вона, що не коханням було справжнім те її почуття до Павла. Так, було тяжіння, було бажання володіти ним, було щось незрозуміле для неї самої. Але як же воно різнилось від того, що вона відчувала до Дмитра, бо це почуття наповнювало Ганнусині серце й душу, наповнювало всю її незнаним до цих пір світлом, осяваючи незбагненним відчуттям щастя, відчуттям спокою та тихої радості.
Гребенко з’явився на другий день. Тітка Глашка до того часу геть розхворілась, зробилось зле із серцем, а Ганнуся, вирішивши забути ворожнечу з дядьковою, приготувала рано-вранці сніданок, нагодувала дядька та братів і налаштувалась чекати на лікаря, аж раптом пролунав дзвінок. Вона кинулась відчиняти, гадаючи, що то лікар прийшов, але на порозі стояв Павло. Сумирний, невпевнений та тихий, він так нагадував побитого песика, нахнюпивши брови та понуро звісивши голову.