— Як спалось?
Вона сонно посміхнулась у відповідь.
— Добре. Але що я тут роблю?
В очах Дмитра промайнув подив.
— Аню…
Але вона й сама вже все пригадала. Поява Галини, її напівбожевільні слова і той страшний момент падіння … застигле, нерухоме тіло на майданчику між поверхами. Вона з острахом глянула на Дмитра.
— Дмитре, що…
— Усе буде гаразд, — зашепотів він, зазираючи в її очі своїми темно-сірими очима, в котрих було стільки сили та ніжності. — Ти не повинна перейматися, я все владнаю. Але для цього нам потрібно одружитись.
Ганнуся здивовано заблимала.
— Як… як це одружитися?
— Так треба, люба. Мені буде легше тебе захистити, якщо ти будеш моєю дружиною, а не просто знайомою.
Ганнуся похитала головою.
— Це так несподівано. А мої батьки… батько не дозволить…
— У нього не буде вибору, — перебив її Дмитро. — Повір, люба, я роблю це тільки заради твого блага. Але роблю з таким щасливим серцем, бо кохаю.
Вони одружились наступного дня. Тихо, без зайвого галасу. Ще не відійшовши від пережитого, Ганнуся, бліда, але така чарівна в подарованій Дмитром білій шовковій сукні, мусила весь час нагадувати собі, що це найщасливіший день, найкраща мить її життя. Однак вчорашнє продовжувало вперто переслідувати її уяву. Присутніми були тільки дядько Данило та Ганна Гаврилівна, а після запису Дмитро відвіз її додому, прошепотівши коротко:
— До вечора!
Ганнуся кволо посміхнулась, ще не в силах повірити в те, що цей високий ставний красень віднині її чоловік і тепер вони належать одне одному. Яка гра долі! Вона вбила людину й отримала через те так швидко коханого чоловіка. І яким би яскравим мало бути щастя від сьогоднішнього дня, але воно тьмяніло від однієї тільки згадки про Галину.
— Аню, дівчинко моя, ти чому зажурилась? — запитала Ганна Гаврилівна. — Покинь цю невдячну справу, журбою горю не зарадиш. Ходімо краще зі мною, я покажу тобі твою господу, з усім ознайомлю.
Ганнуся неохоче підвелась.
— А ви? Я не хочу ставати вам на заваді…
— Що ти, люба, — замахала руками Ганна Гаврилівна, — яка там завада? Та я давно мрію про молоду господиню в цих хоромах, мої старі кістки вже надто в них натомились і бажають тільки нарешті відпочити.
Поволі, за балаканиною з Ганною Гаврилівною, знайомлячись з новим домом, який був досить великим та багато облаштованим, Ганнуся трішки відійшла. І з більш легким серцем приготувала святкову вечерю. А потім накрила на стіл, приготувавши запечену відгодовану курочку, домашню печеню із соковитою свининою та рибу в прозорій заливці, яку її навчила готувати Ганна Гаврилівна. А на солодке їм в обід привезли просто казковий торт.
Дмитро прийшов додому о шостій. Трішки втомлений і, здавалось, чимось занепокоєний, він все ж посміхнувся та поцілував у порожевілі вуста.
— Доброго вечора, моя кохана дружино!
Ганнуся не втрималась від зворотної щасливої усмішки.
— Доброго вечора й тобі, мій коханий чоловіче!
— Як пройшов день?
— Добре.
— А як ти себе почуваєш?
— Все добре, — весело відповіла вона, не бажаючи затьмарювати йому радість цього дня своїми переживаннями. Убивство Галини — то тягар, який вона має понести сама, яким би важким він не був. Дмитро й так зробив для неї надто багато, щоб ще переживати разом з нею докори сумління, які, певне, будуть мучити її до самого кінця життя.
Вони повечеряли в теплі сімейного затишку, а потім Ганна Гаврилівна, відчайдушно розпозіхавшись, посміхнулась та пішла спати. А Ганнуся відчула й невпевненість, й хвилювання перед тим, що мало статись. Вона помила посуд, прибралась і вже хотіла йти до кімнати, коли на кухні з’явився Дмитро.
— Аню… — В його голосі лунала невпевненість.
Вона підвела на нього запитливий погляд.
— Так?
— Сьогодні наша шлюбна ніч.
Ганнуся спробувала посміхнутись.
— Я знаю.
— Люба, якщо ти ще не готова, якщо тобі потрібен час, щоб прийти до тями, оговтатись після того, що сталось, то я згоден почекати, — промовив Дмитро, але очі його казали Ганнусі про інше.
Вона посміхнулась йому з тією ніжністю, що зараз через край проливалась із серця, а потім підійшла так близько, що торкнулась його тіла своїм, і прошепотіла, мов видихнула: