— Мамо, ти бачила, що за машина стоїть біля двору? Ото машина! — його оченята, сковзнувши по матері, побачили спершу Дмитра, а вже потім Ганнусю, яка вставала йому назустріч, простягаючи руки. — Ганнуся! Ганнуся приїхала! — І в наступну мить Ганнуся вже притискала до себе худеньке тільце братика, відчуваючи, як несамовито, тоненько стукає зовсім поряд його серденько. — Ганю, як же я скучив за тобою!
Ганнуся посміхнулась скрізь сльози.
— А я за тобою ще більше.
— Справді?
— Справді.
— А ти тепер назавжди повернулась?
Радісна посмішка Ганнусі дещо прив’яла.
— Ні, рідненький, я тільки в гості.
Івасик нахмурив чоло.
— Це тому, що, як кажуть татко, ти тепер заміжня за клятим енкевеесівцем, а вони таких, як ми, не люблять.
— Івасику! — вражено видихнула Ярослава, але Ганнуся не звернула вже на її слова уваги, помітивши батька, що застиг біля порогу із засмаглим, залитим потом та запиленим лицем з вилами в руках. Він виглядав дуже втомленим. Вона повільно опустила Івасика додолу, випросталась та зробила непевний крок назустріч батькові. Їхнє розлука була такою важкою.
Ганнуся невпевнено посміхнулась.
— Здрастуй, батьку!
Він мовчки обдивився її тендітну, гарно вдягнену в нову сукню постать, і щось таке майнуло в його очах, від чого Ганнуся відчула, як шкірою пройшовся мороз. Але на привітання не відповів.
— Батьку…
— Немає в тебе більше батька, а в мене доньки немає, — обірвав він її різким голосом, мов чужим, і Ганнуся вражено відсахнулась. — Людина, яка вбила людину, а потім вискочила заміж без мого дозволу, не може бути моєю донькою.
Ганнуся знову простягнула до нього руку.
— Але ж, батьку…
— Геть! — блискавицею свіркнув очима Микита, відступаючи від неї. — Забирай геть від мене свої закривавлені руки! Що ти невинність перед людьми вдаєш? Думаєш, ніхто не знає, що ти вбила Галину? Та на селі тільки й розмов про те. О, покарала мене лиха година, випестив убивцю, любив її, голубив та не знав, що змія, чоловіковбивця зростає, що навіки вона покриє моє добре ім’я соромом страшним.
Ярослава вхопилась за серце.
— Микито, що ти таке говориш?
— А ти помовч. Кого виродила мені? Чому її тоді, у тридцять другому, смерть до себе не забрала, а зоставила, щоб осоромити мене навіки?
І ще довго після цього лунали Ганнусі ці жахливі батькові слова, а серце боліло так, що хоч живим виймай.
А через деякий час до свого горя додалось ще й чуже. Дмитро, незважаючи на складність, робив усе можливе, аби Федір Юрченко не отримав вироку — розстрілу чи гниття в таборах. Але трапилось непередбачуване — Федір Назарович помер від серцевого нападу, помер несподівано вночі, просто заснувши. Ганнуся саме збиралась іти з Ганною Гаврилівною до лікарні, коли задзвонив телефон.
— Так, — відповіла вона, підійнявши слухавку.
— Аню, ти?
— Так, Дімо. А що трапилось?
— Вночі помер Юрченко.
— Але як…
— Серцевий напад, — коротко відповів Дмитро і від’єднався, але Ганя вже знала, що робити. Ні в яку лікарню з Ганною Гаврилівною вона не пішла і вже за годину стукалась в убогу хатину на іншому березі Дніпра. Цю адресу їй дала Таня, яка таки заскочила до їхнього двору через декілька днів, а раніше не могла, бо мамі зробилось набагато гірше. Як дякувала вона за допомогу, якою надією світились її очі… А що тепер? Ганнуся, запевнивши її, що все буде гаразд, тепер сама несла в її дім жахливу звістку.
Двері заскрипіли, мов незмазані колеса старого воза, потім стрімко відчинились, і на порозі з’явилось темнооке дівча років десяти в куцій спідничці та геть зношеній кофтині.
— Вам кого? — запитала вона.
Ганнуся вичавила з себе усмішку.
— Таню.
— А її немає, вона пішла ще вчора читати Псалтиря з бабою Палажкою над дідом Омельком, — швидко відповіла дівчинка. Ганнуся хитнула головою, хоча геть нічого не зрозуміла. Потім поглянула в хату й запитала:
— А мама?
— Мама лежать, де ж вони подінуться?
— Я можу її побачити?
— А ви хто?
— Я подруга Тані.
Темні оченята засвітились недовірою.
— А обманювати негарно.
— Чому?
— Тому що в нашої Тані не може бути такої подруги. Вона бідна, одягається в лахміття, а ви он яка. Яка ж ви їй подруга?
Ганнуся похитала головою. Ну що поробиш з такою недовірливою дитиною?
— Все одно мені потрібно побачити вашу маму.