Дівча повагалось трішки, продовжуючи недовірливо дивитись на Ганнусю темними оченятами, а потім таки відступилось, пропускаючи в невеличке, вбого мебльоване приміщення, майже половину якого займала велика пічка, а в кутку, обвішана вишитими рушниками, красувалась велика ікона.
Поряд з пічкою стояло ліжко, на якому лежала жінка, світловолоса, ще досить молода, але хворобливо худа та бліда, із заплющеними очима, а біля ліжка, на лаві, мов зграйка горобенят, сиділо п’ятеро діток. Вони притихли, не спускаючи з Ганнусі карих та сріблясто-сірих оченят.
— Мамо, — взяла маму за руку дівчинка, — мамо, до вас прийшли.
Тонкі, з синіми жилками, пожовклі повіки повільно здригнулись, а потім поповзли вверх, відкриваючи великі, трішки випуклі, сріблясто-сірі очі, затьмарені хворобою. Вона поглянула спочатку на дітей, що тулились на лаві один до одного, й Ганнуся помітила в її очах гіркий біль.
— Ви щось їли? — тихим, слабким голосом запитала вона в дітей, силячись підвестись на тонких, тремтячих руках, але не в змозі цього зробити.
— Я картоплю смажила з салом, — відповіла та дівчинка, що відчиняла Ганнусі й яка, судячи з вигляду, була найстаршою після Тані.
Жінка важко сковтнула.
— А Таня?
— Ще не повернулась. Мамо, а до вас тут прийшли.
Жінка на якусь хвилинку знову прикрила очі, а потім знову відкрила, запитально глянувши на Ганнусю.
— Я вас слухаю. У вас якась справа?
Ганнуся вже було зібралась сказати бідолашній про смерть її чоловіка, але раптом зрозуміла, що не зможе цього зробити. Просто не зможе й усе. Як це зробити, коли вона така хвора, а дітки хапають кожне слово незнайомої тьоті. Та в неї язик не повертався сказати їм про це.
— Ви мовчите? — прошелестіла Танина мама, ледь володаючи язиком та важко дихаючи. — Що ви хотіли?
Але Ганнуся все ще вагалась і не стримала полегшеного зітхання, коли, заскрипівши, відчинились двері й у хату ввірвалась худорлява постать Тані. У руках вона тримала чималу торбинку.
— Гей, гусенятка мої, а що я вам принесла, — майже радісно вигукнула вона, гепнувши торбину посеред кімнати й тільки зараз помітивши Ганнусю. — О, Ганю, ранку доброго. А чого це ти до нас?
Ганнуся помітила вогник тривоги, що майнув у сірих очах Тані, і швидкий погляд, кинутий на матір. Можливо, вона щось побачила в очах Ганнусі, бо вираз її обличчя враз змінився, а погляд заметушився між застиглою посеред хати Ганнусею, мамою та дітками, які раді-радісінькі тягнули з торбинки білі кубики цукру та яскраві трубочки цукерок.
— Ганю, що…
Ганнуся потерла спітнілі долоні.
— Пішли у садок, побалакаємо.
Таня ще раз глянула на маму, яка знову заплющила очі, і слухняно попленталась за Ганею в садок, туди, де старі вишні та напіввсохлі яблуні створювали приємний затінок та свіжу прохолоду. Обпершись спиною об шорсткий стовбур, Таня кинула на Ганнусю гострий, пронизливий погляд, у якому причаївся страх перед чимось страшним, а потім трішки сердито запитала:
— Щось із татком? Його таки засудили?
Ганнуся кинула на неї невпевнений погляд. Знову, як і її хворій мамі, вона не могла сказати Тані про те, що її батька більше немає в живих. То їй тільки здалось, що сповістити про це дужій та моторній Тані буде легше. Нічого подібного, це може виявитись ще важче.
— Ну, чого ж ти мовчиш? — наполегливо і ще більш сердито запитала Таня, хапаючи Ганю за холодну руку та зазираючи прямо в її розгублені очі гострим поглядом. — З татком щось погане трапилось, так?
Ганнуся важко зітхнула.
— Так, — тихо видихнула вона, виштовхуючи з себе слова. — Ти тільки тримайся, Таню, але… але…
— Що? Та не тягни ти! — прикрикнула Таня, вп’явшись боляче в Ганнину долоню тонкими худими пальцями.
— Він помер сьогодні вночі від серцевого нападу, — змусила Ганнуся себе сказати страшні слова, дивлячись у виразні сірі очі Тані, у яких яскравим полум’ям горіла недовіра.
— Ні! Цього не може бути!
— Мені подзвонив Діма, — промовила Ганнуся, спостерігаючи, як зневіра в очах Тані поступово змінюється подивом, болем та відчаєм. Вона похитнулась, як та тонка та струнка берізка від подиху вітру, випустила руку Ганнусі, вхопилась за стовбур дерева та закричала, закричала болісно та відчайдушно.
— Тату! Таточку рідненький, чому ти нас покинув?!
Ганнуся якось ніяково застигла поряд, не знаючи, що сказати, тільки дивилась на повну горя худеньку дівчину, яка голосила, охопивши дерево руками, ридала в увесь голос. Так вони простояли хвилин із десять, коли Таня раптом озирнулась, поглянула на Ганнусю вологими, залитими сльозами очима.