— Це він в усьому винен, твій любий чоловічок, — глухим, тремтячим голосом вигукнула вона з такою несподіваною злістю, що Ганнуся аж відсахнулась, наче від удару, — якби він не забрав його в той клятий відділок, не тримав там, мій татусь був би живий. Як же я ненавиджу їх, цих катів, хоч це й гріх, а я все одно їх ненавиджу.
— Таню… — Ганнуся простягнула руку, торкнувшись худої Таниної долоні, але та, глипнувши на неї вовком, висмикнула руку.
— Не чіпай мене! — кинула вона пронизливим, дзвінким голосом, змусивши Ганнусю здригнутися. — Забирайся геть звідси! Запроданка комуняківська! Це ви винні в тому, що татусь помер, ви зі своїм майором. Як же я ненавиджу вас!
У Ганнусі аж морозом сипнуло по спині від таких слів, але вона ще раз спробувала заспокоїти Таню.
— Таню!
— Облиш мене!
Ще мить, і незграбна, худорлява висока постать, стрімко обернувшись, майнула до хати, а потім швидко зникла за старими, обшарпаними дверима.
Ганнуся ще постояла, низько нахиливши заплакане лице, під деревами, а потім пішла понурившись додому. А вдома, забившись у крісло, вона так і просиділа до самого вечора, вперто не зізнаючись Ганні Гаврилівні в тому, що так її засмутило.
— Я просто втомилась, — шепотіла вона, відвертаючись від кави з пухкою булочкою та ховаючи очі.
Такою вона залишалась до самого приходу Дмитра.
— Люба, що трапилось? — тихо та ніжно запитав він, присідаючи біля неї та зазираючи в сумні, заплакані очі. — Тьотя сказала, що після того, як ти кудись сходила, ти ось так просиділа майже увесь день, не їла, не пила, а тільки плакала. Що трапилось, люба? Де ти була?
Ганнуся поглянула на його стурбоване, занепокоєне лице й зітхнула.
— Я була в Тані.
Дмитро нахмурився.
— І що?
— Вона звинувачує в усьому нас з тобою, — ледь чутно відповіла Ганнуся.
— Аню, люба, заспокойся, — теж тихо прошепотів Дмитро, — вона просто в шоку — втрата батька виявилась для неї такою несподіванкою. Але пройде час, і вона отямиться. Дай їй тільки часу трішки.
Ганнуся поглянула на нього з сумнівом.
— Ти гадаєш?
— Я не гадаю, а впевнений. — Дмитро підвівся на ноги. — А тепер ходімо, повечеряємо разом, тьотя Аня наготувала нам сьогодні вареників із сиром, моїх улюблених.
Ганнуся несміливо посміхнулась у відповідь на посмішку чоловіка та дозволила йому витягнути себе з крісла. Можливо, Дмитро і правий, а Тані просто потрібен час, аби оговтатись від цього страшного удару.
3
Спливав поволі минаючи час. Літо за вікном швидко та якось непомітно змінилось осінніми вітрами, відраховуючи короткі дні Ганнусиного подружнього щастя, наповненого коханням. Кохання її до Дмитра ставало з кожним днем міцнішим, вона вже кохала його так сильно, що здавалось ще трішки — і її серце просто не витримає. А отримуючи у відповідь не менш сильне почуття від цього ще нещодавно геть чужого чоловіка, вона боялась, мов та стара забобонна баба на селі, що ще трішки і все це просто зникне. Зникне сите, спокійне життя, наповнене коханням Дмитра, зникнуть тихі, затишні вечори, коли він повертався додому, вони вечеряли, а потім тьотя Аня йшла відпочивати, а вони залишались удвох, іноді прогулюючись перед сном та розмовляючи про все на світі. Саме під час таких неквапливих прогулянок Дмитро й розповів Ганнусі про те, що накипіло в нього на серці.
— Розумієш, люба, — шепотів він, і голос його лунав дещо напружено серед темряви прохолодного осіннього вечора, — я не розумію й сам, як це трапилось, я ж пропрацював в органах не один рік і раніше якось не замислювався над тим, що роблю щось неправильно. А зараз я немов новими очима поглянув на те, чим займаюсь майже все своє життя й… — Дмитро замовк, уважно вдивляючись у темряву навкруги, а потім важко зітхнув, промовив: — Соромно зізнатися, але я відчув майже огиду до своєї роботи.
Ганнуся доторкнулась до його руки.
— Ти не маєш соромитись цієї огиди, — тихо відказала вона, про себе радіючи тому, що серце її чоловіка не до кінця зачерствіло в стінах його контори.
Дмитро знову зітхнув.
— Все не так просто, Аню, — скривившись, сказав він, — я з самого дитинства вбирав у себе високі ідеї комунізму від батьків, а потім уже від дядька Макара. Це жило в мені так само, як живе потреба їсти, пити, спати, я зрісся з цими переконаннями, для мене вороги народу — не люди, вони ті, кого я маю нищити. Я до цього звик, і на моїх руках стільки крові, що й за життя не відмити, але все це ніколи мене не турбувало. Я знищував не людей, розумієш, Аню, я знищував ворогів, тих, хто не є людьми, але зараз… зараз я, дурень, раптом прозрів і майже вперше побачив у засуджених мною голодних, схудлих, забитих створіннях саме людей. Справжніх, живих людей, а не тих безликих істот, що нескінченим потоком проходили через мене всі ці роки.