— Ви божевільний! — помертвілими, неслухняними губами прошепотіла вона, ясним днем читаючи в його очах, що це не так. Ні, він не блазнює, він справді може згубити Дмитра.
— Ні, Ганю, я не божевільний, — досить спокійно заперечив він, а руки його зробились мов залізними. Ганнуся поморщилась, але всі спроби висмикнутись з його рук закінчились тим, що він притягнув її до себе ще ближче. — Я просто дуже уважна людина та відповідальний працівник, а твій чоловічок останнім часом надто загрався в милосердя, сподіваючись, певне, на підтримку Звольського. Але одне слово в Полтаву чи Київ… Ти розумієш, чим це може обернутись?
Ганнуся розуміла, надто добре розуміла, тому й мовчала, невидющим поглядом впершись у вдоволене, насмішкувате обличчя Миколи. А він, продовжуючи огидно всміхатися, далі вів свою гидку мову, насолоджуючись її страхом.
— І тільки від тебе, Ганю, залежить, чи залишиться Солодов на волі, а чи зогниє в табірному бараку.
— Я… я не розумію.
— Справді? — повільно запитав Прокопенко, й погляд його, сковзнувши по її обличчі, зупинився на пишних вустах з такою відвертою пристрастю, що вона відразу ж все зрозуміла. Зрозуміла й відсахнулась усім тілом, ладна бігти якомога далі від цієї жахливої людини, але його руки тримали надто сильно.
— Ні! Ніколи!
Прокопенко недовірливо підвів брови.
— Ні?
— Ні!
— Тоді я повідомлю вище керівництво про порушення, які допускає майор Солодов, з незрозумілої причини намагаючись виправдати ворогів народу. І, будь певна, його тепле місце довго вільним не полишиться.
Ганнусю обпекло зсередини холодом страху. Дмитро нічого не розповідав їй про свою роботу, але тепер вона знала, що зовсім поряд з ним зачаївся невидимий ворог і стежив за його діями. Невже ця людина таки зруйнує її щастя, розіб’є його, мов слабкий кришталь. Недарма вона серцем відчувала, що щастя це недовговічне.
— Навіщо я вам потрібна? — запитала вона, голос її пролунав принизливо жалібно, але вона не звернула на те уваги. — Невже Дарина заслуговує на таке ставлення? Адже ви живете з нею, то й кохаєте?
— Дарина? — тонкі, нервові вуста Миколи зневажливо покривились. — Так, вона гарненька, але все ж вона не ти.
— Та далась я вам…
— Далась, — тихо заперечив Прокопенко, і жар його очей зробився просто нестерпним. — Чи знаєш ти сама, якою владою наділила тебе природа? Якою чарівністю та звабою дихає кожна клітина твого тіла? Так, Дарина гарненька, але її холодна краса ніщо, вона бліда перед тобою. А ти, Ганю, ти моя мара, з того вечора, як я побачив тебе, тільки тобою й хворію, мов очмарений, до нестями бажаю тебе, моє сонечко… — слова Прокопенка падали на серце Ганнусі важким тягарем, перекликаючись з палкими зізнаннями Павла там, у глушині, у Пирогах. І як відрізнялась їхня відверта звірина пристрасть від ніжної лагідності Дмитра. Їх вабить її жіноча краса, молоде достигле тіло, а душа — то так, щось неважливе. Щоправда, Павло хоч трішки ще поважав її гідність, а ось цей хижацький гуцуляка вже ні в що не ставить. Йому потрібно тільки її тіло, про що він сказав відверто. Аби тільки опоганити, забруднити те, на що має право тільки один чоловік.
— Я важка, — прошепотіла Ганнуся, відчуваючи, як запалахують жарким рум’янцем зблідлі щоки. Прокопенко звузив очі, поморщився, мов натикнувся на якусь гидоту.
— А майор часу не втрачав, — витиснув він скрізь зуби злі слова, й на якусь мить у Ганни з’явилась надія, що він відмовиться від неї, але марно. Вогонь пристрасті знову затлів смердючим згарищем в його очах, а тонкі вуста нещадно промовили: — Але це мене не зупинить, люба моя. Мене взагалі ніщо не може зупинити перед жагою володіти тобою…. — Чужі, небажані, слиняво-пекучі вуста зухвало торкнулись ніжної шкіри на шиї Ганнусі, і вона скривилась, напружившись усім тілом. Починалась нудота, а нахабні губи рухались нижче, зовсім не звертаючи уваги на її відчайдушні пручання.
— Благаю вас, відпустіть мене, — прошепотіла вона, відпихаючи його з останніх сил, але руки навколо її стану робились усе важчими, а вуста — чужі, тонкі та огидні — вже шукали близькості її вуст. Як кортіло крикнути на допомогу, той крик уже рвався з неї, дер горлянку, але розум стримував, стримував заради коханого Дмитра.
І мов диво, мов грім серед ясного неба, пролунав далекий звук кимось зачинених дверей, оглушливим відлунням пронизавши зловісну тишу порожнього під’їзду. Прокопенко напружився, потім відсахнувся від неї, і руки, що важкими ланцюгами тримали Ганнусю в полоні, раптом ослабли, випустили її тіло, котре, опинившись на волі, безсило гойднулось та ледь встояло на слабких ногах.