— Договоримо пізніше, а ти поки подумай, чи згодна загубити свого любого, — швидко промовив Микола, кинувши злодійкуватий погляд на східці, якими хтось сходив униз. — Ще побачимось.
І ще раз обпікши її палким, пристрасним поглядом, він швидко зник за дверима під’їзду. Самовпевнений, нахабний гуцуляка за лічені хвилини перетворив її щасливе, спокійне життя, наповнене коханням, на жалюгідну примару, на болісний для серця спогад. Відчуваючи себе заплямованою, затаврованою чужими губами, з гіркою нудотою, що підступала, Ганнуся притулилась до холодної стіни та зажмурилась, стримуючи в собі непролиту воду сліз. Зовсім поряд пролунали тихі, обережні кроки, потім вони стихнули. І Ганнуся, відчувши на собі чужий погляд, примусила себе розплющити очі. Поряд з нею стояла молода, але якась втомлена та напружена жінка. Ганнуся знала, що це Олена Романівна Григоровська, сусідка з другого поверху.
— Вам зле? — тихим голосом запитала вона.
Ганнуся повільно хитнула головою.
— Ні, просто в голові запаморочилось. Не звертайте уваги, — напруженим, не своїм голосом обізвалась вона, бажаючи залишитись на самоті, але сусідка не поспішала йти, роздивляючись її з дратівливою увагою.
— Ви такі бліді…
— Я просто трішки нездужаю, — просто зізналась Ганнуся і, ввічливо попрощавшись, пішла нагору. Опинившись у квартирі, вона спробувала надати своєму обличчю спокійного виразу, і це їй вдалось дуже добре. Вона навіть спромоглась сміятись та розмовляти з тьотею Анею так, мовби нічого не сталось. А всередині неї тим часом лютувала хуртовина. Що, що їй робити? Зізнатись в усьому? Ні, він міг накоїти чогось непоправного згарячу, а що тоді? Лише погодитись на ту гидотну пропозицію?
Нервові, різкі й дещо роздратовані рухи, приречений погляд великих, по-дівочому вродливих синіх очей, у яких тлів ще дитячий страх перед життям, перед тим майбутнім, жахливим та безрадісним, котре на нього чекало. М’яке, жовтувате світло лампи золотавило шовкове, світло-русяве волосся юнака, чиє лице було таким чистим та білошкірим, що Дмитрові здавалось, наче перед ним сидить не дев’ятнадцятирічний юнак, а дитя, яке тільки намагається бути дорослим.
На столі лежала справа цього самого юного створіння, де його було охарактеризовано як злісного релігійного фанатика. Тарас Назарович Кирилюк, безпартійний, 1920 року народження, проживає разом з ю матір’ю за адресою: провулок Грозненський, дім 14/8. Працює водієм на автобазі й одночасно є ватажком релігійної групи, до якої активно залучає наївну та добросовісну радянську молодь.
Дмитро поворушився на своєму кріслі, почуваючи себе так, ніби воно було набито не повстю, а голками, й знову поглянув на Кирилюка. Той затято мовчав, тільки вуста його, занадто пишнуваті для хлопця, повільно ворушились. «Певне, молиться», — здогадався Дмитро, й перед очима його знову виникла худорлява, якась жалюгідна постать отця Федора Юрченка, який теж на допитах, бувало, ось так само беззвучно ворушив блідими, шерехуватими вустами. У ньому не було страху — тільки стурбованість, турбота за дружину та дітей, а ще жалість. Але жалість до кого? Дмитро довго не міг зрозуміти, кого жаліє цей нещасний, майже приречений чоловік з великими та вологими карими очима, поки той на одному з допитів якось не проронив:
— А знаєте, майоре, мені вас шкода.
Дмитро швидко підняв очі, зустрівши той самий жалісливий погляд, який ще світився такою добротою, що на якусь мить йому зробилось зимно — щось небачене та незбагненне торкнулось на мить його єства, пройшовшись морозом по шкірі. Дмитро нахмурився й недовірливо запитав:
— Чому вам мене шкода?
— Хороша ви людина, — м’яко відповів Юрченко, — але заблудла. Не туди вас доля занесла, не для вас оте місце, де головує сам диявол. Ви ще не розумієте, як це поволі вбиває вас, вашу душу, котра, якою б вона не була, залишається за природою своєю християнською.
Дмитро нахмурився ще більше.
— Я би попросив вас змінити тему розмови.
— Добре, — зі смиренням відповів Юрченко, на мить заплющивши свої темні й всерозуміючі очі. — Я тільки буду молитись за вас, за вашу безсмертну душу, аби вона не загинула.
А через день він тихо помер уві сні, полишивши за собою в серці Дмитра якийсь незрозумілий, неясний та тупий біль. Перші дні Дмитро відчував себе так, мов утратив близьку та рідну людину, що, звісно, було справжнім безглуздям. І тепер допити — раніше звична та звичайна справа — поступово стали перетворюватись для нього на справжню муку. Його серце м’якшало, недозволено швидко м’якшало чи то від кохання до Ані, а чи то від якогось невидимого впливу диякона Юрченка. Тепер на допитах перед ним сиділи не безликі, безстатеві вороги народу, ні, вони поволі перетворювались на стражденних, наляканих жінок, яких відривали від дітей, на чоловіків, що мліли душею за родинами, та палких у своїй вірі юнаків на кшталт цього Кирилюка, мати якого була тут учора. Худа, виснажена чи то від хвороби, чи то від складного життя, вона тихо увійшла до його кабінету та зупинилась біля столу. Її скорботне, суворе та сухе зморщене лице, на якому несподіваною красою виділялись великі блакитні, зовсім як у сина, очі. Тихим, здавалось би, байдужим голосом, який насправді так і дзвенів стражданням, вона просила не забирати в неї єдиного сина, поміч та втіху її хворобливої старості, дитину, яку Господь подарував їй після тяжкої втрати трьох синів під час громадянської війни. І Дмитро, вдивляючись у скорботні риси її лиця, вслухаючись у її наповнені болем слова, вже розумів, що зробить усе, аби завадити засудженню Тараса Кирилюка до смерті, до страти. Він розумів, що це небезпечно, дуже небезпечно, що має тепер думати не тільки про власну безпеку, але й про Аню, про їхнє ненароджене дитя. Але, з іншого боку, він тепер розумів і те, що просто не зможе жити спокійно, якщо власними руками відправить це напівдитя до страти. То раніше, забруднюючи руки чужою, можливо, невинною кров’ю, він надто тим не переймався, але зараз… Але зараз змінилось щось у самому його серці й чутним зробився голос того, що, ймовірно, було його власною душею, в існування якої він не вірив.