Матері Кирилюка він не сказав нічого, окрім, здавалось, незначних або, навпаки, надто значущих слів.
— Не переймайтесь ви так. Все буде добре.
Сині, пронизливі очі вп’ялись у його, а за мить, наче щось розгледівши в їх темно-сірих глибинах, вона раптом вся обм’якла, й у неї вперше за весь цей час з’явилися сльози. Що то були за сльози — подяки чи то полегшення, Дмитро не зрозумів. Вона мовчки вийшла, але погляд пораненої в саме серце матері, яка всю свою надію покладала на нього, ще довго стояв перед його очима, вимагаючи від нього виконати невимовлену обіцянку, незважаючи на те, що це загрожує смертельною небезпекою не лише йому, Дмитрові, не тільки оцьому наляканому хлопчині, що застиг зараз перед ним на залізному жорсткому стільчику, а і якоюсь мірою Ані та їхній дитині. І саме заради них він має бути надзвичайно обережним.
Дмитро зітхнув, потім глянув на Кирилюка.
— Ну що, ти так і будеш мовчати?
Тарас кинув на нього важкий погляд, у котрому було стільки зневаги, а потім бовкнув:
— Мені нема чого вам сказати.
Дмитро недовірливо підвів брови.
— Зовсім нічого?
Ще один непривітний, вовкуватий погляд.
— Нічого.
Дмитро помовчав, вивчаючи насуплене та невдоволене лице юнака. Як же допомогти йому, цьому хороброму пташеняті, як врятувати?
— У мене сьогодні вранці була твоя мама, — повільно почав Дмитро, і Тарас одразу ж стрепенувся, пожвавішав. Помовчав хвилю, а тоді спитав:
— Як вона?
О, скільки всього було в цьому короткому питанні. Скільки тривоги, скільки турботи та любові.
— Добре, — відкашлявшись, відповів Дмитро, — просила дуже за тебе, і я… — Дмитро помовчав, кинув насторожений погляд на двері, прислуховуючись до чужих кроків та голосів, які то лунали гучніше, то затихали, потім глибоко зітхнув і швидко, поки не виникло зваби роздумати, випалив: — Я пообіцяв їй, що врятую тебе від страти.
— Ні, дякую, — дерев’яним голосом відгукнувся Тарас після довгого мовчання. — Не потрібна мені ваша допомога, я вже краще помру.
Дмитро звузив темно-сірі очі.
— Не довіряєш?
Кирилюк знизав худими плечима.
— Не знаю.
— А ти подумай…
— Нема мені чого думати, — урвав Дмитра Тарас, вогонь в його очах раптом зробився нестерпно яскравим. — Я за Господа помру, як святі мученики в давнину, але ніколи, чуєте, ніколи Його не зречуся, хоч на шматочки мене рвіть, що хочете робіть…
— Дурень ти, — незлобиво вилаяв його Дмитро, з жалем поглянувши на молоде, запальне лице. — Я не відречення тобі пропоную, а допомогу, життя…
Тарас вперто насупив брови.
— А мені для Господа життя не шкода.
— А про матір свою ти подумав?
У синіх очах промайнув гострий біль, і Дмитро зрозумів, що заради матері цей юний мученик відмовиться від небесних вінців, та полегшено зітхнув.
— Подумай, — ще раз вимовив Дмитро, і в кабінеті надовго стало тихо, мов на цвинтарі вночі. Тарас мовчки хмурився, час від часу кидаючи на Дмитра недовірливі погляди. Так повільно протікали хвилина за хвилиною, Дмитро терпляче чекав, розмірковуючи, що має зробити, аби витягнути з могили оце юне, не старше від Ганнусі створіння.