Нарешті Кирилюк важко зітхнув.
— Я згоден, заради мами згоден, — невдоволено промовив він, нервово стискаючи пальці. Потім він кинув на Дмитра гострий погляд. — Але чому ж я маю вам вірити? Може, ви пастку мені готуєте?
Дмитро не зміг втриматись від усмішки.
— А тобі є що втрачати?
Тарас поморщився.
— Ваша правда, немає.
За вікном стрімко темніло, осінній день поволі добігав свого кінця. Скоро мав приїхати з роботи Дмитро, і Ганнуся, виймаючи з духової шафи пухкі та рум’яні пиріжки, з тривогою подивлялась у швидко темніючий проріз вікна. Як чекала вона завжди цих вечорів, коли він повертається додому, як рахувала кожну хвилину до тієї миті, коли відчиняться двері, й з’явиться його ставна, висока постать, і пролунає глибокий, оксамитовий голос. Але то було тоді, вчора, позавчора, усі інші, минулі дні, але не сьогодні, не сьогодні, в цей чорний, моторошний день. Сьогодні вона чекала його з острахом та напругою. Як зможе вона ясно та відверто поглянути в його очі, знаючи, що глибокою прірвою між ними поростає брудна та огидна постать Миколи Прокопенка та його жахлива мова. Як зможе вона безтурботно посміхатися йому, цілувати та приймати його обійми, знаючи, що від її згоди на зраду залежить його життя? Що ще тільки кілька годин тому її юне тіло, що належало тільки йому одному, нахабно облапував чужак, похітливий та огидний. Вона мала прийняти рішення, але ніяк не могла на щось зважитись. Сказати про це Дмитрові? Ні, цього вона зробити не могла, боялась, що той зробить ще гірше. І погодитись на пропозицію Прокопенка — також. Та, з іншого боку, якщо вона не погодиться, то це буде означати смертний вирок для Дмитра.
Що, що ж їй робити?
Ганнуся виймала з дека пиріжки, коли почула, як відчиняються двері й у коридорі пролунали м’які кроки Дмитра. Ганнуся вся напружилась, знаючи, що ще мить — і він зайде до кухні. Двері ледь чутно заскрипіли, й почувся глибокий, коханий голос.
— Невже мої улюблені пиріжки з маком?
Ганнуся, ледь не заридавши, хитнула головою, не обертаючись до нього лицем, і здригнулась усім тілом, коли позаду її охопили за ще тонкий стан сильні чоловічі руки, а чутливої шкіри шиї торкнулись теплі вуста.
— Я надзвичайно скучив, — прошепотів Дмитро, цілуючи її неймовірно ніжно. Ганнуся чесно намагалась потонути в цій ніжності, але згадка про руки Прокопенка, руки, що теж тримали за стан, слиняві губи примушувала напружуватись все сильніше, дерев’яніти в таких жаданих обіймах Дмитра, чого той просто не міг не помітити. — Аню, гей, люба, що з тобою?
Ганнуся відкашлялась.
— А що зі мною? — різкішим, ніж бажалось, голосом запитала вона, відчуваючи, як гучно пролунала в ньому нота роздратування. Відчула й налякалась, що він зараз образиться на таке неласкаве відношення, але Дмитро тільки всміхнувся, поцілував її у вушко й запитав:
— Чергова примха майбутньої матусі?
Ганнуся тільки знизала плечима.
— Напевне.
— Моя чарівна, примхлива дружина, — пробурмотів Дмитро й у наступну мить, обернувши до себе лицем, накрив її вуста палким, пристрасним та водночас ніжним поцілунком. Ганнуся, застигнувши, завмерла в його руках, не відповідаючи спочатку на цю пристрасну ласку, але поступово її тіло розслабилось, відтанула та крижана кірка, що скувала після бридкого словоблуду Прокопенка. Наче відпустило її оте напруження, зробилось набагато легше. Минув вечір, минула й ніч, Дмитро пішов на роботу, занепокоєний станом Звольського, з яким трапився нещодавно серцевий напад. І думки, важкі та неприємні, знову заволоділи нею, ще з більшою силою.
А в другій половині дня вона вже прийняла рішення.
Вона погодиться на бридку пропозицію Прокопенка!
Прийнявши рішення, Ганнуся дещо заспокоїлась, точніше, не заспокоїлась, а зачерствіла внутрішньо, зробилась майже байдужою до всього, навіть до Дмитра. Вона тепер із зачаєною ненавистю дивилась у дзеркало на своє тіло та вродливе лице, зізнаючись собі, що саме через них, через ці ознаки звичної жіночої привабливості та гордості, над її коханою людиною нависла чорна хмара смертельної небезпеки.
Так минуло два жахливих дні.
Прокопенко підстеріг її на третій день біля парку. Вона йшла до річки, бо Ганна Гаврилівна вигнала її прогулятись, заковтнути свіжого повітрячка для дитинки, коли майже наскочила на струнку та пряму постать свого ворога. Побачивши її, він задоволено посміхнувся та мало не промуркотів: