Ганнуся, відчуваючи себе так, мов у серце їй увійшов довгий та гострий ніж, спершу застигла біля столу, а потім, застогнавши вголос, кинулась до дверей. Та Прокопенко був насторожі. Його залізні руки знову охопили її з такою силою, що в Ганнусі потемніло в очах й блискавицею сяйнув страх за дитину.
— Кудись зібралась, люба? — пролунав над вухом його зловтішний голос, а шиї торкнулись гарячі вуста. — Не поспішай, моя солодка. Свого чоловіка ти все одно не врятуєш, за ним уже давно стежать, хоч доказів у мене й так вистачає, та все одно. Так що, не поспішай, тим більш, що я не скоро тепер тебе відпущу.
Ганнуся кинула на нього зацькований погляд.
— Ні, відпустіть, відпустіть мене! Ви мені огидні!
— Огидний? — коротко витиснув скрізь зуби Прокопенко, і його руки вп’ялися в тіло Ганнусі кліщами. — Ну що ж, зараз я покажу тобі, яким я можу бути!
Він помовчав, а потім гаркнув:
— Роздягайся!
Ганнуся вперто закинула голову.
— Ні!
— А я сказав — роздягайся!
— Ні!
Прокопенко сплюнув собі під ноги.
— Майорова підстилка, — вилаявся він, а потім зробив до неї короткий, стрімкий крок. Ганнуся, завмерши, дивилась на нього важким, ненависним поглядом. А він підійшов настільки близько, що вона відчула на своєму обличчі його гарячкуватий подих, жар його тіла. — Не хочеш, то й не треба, я сам тебе роздягну, зроблю нарешті те, про що так мріяв.
Рука Ганнусі, наче оживши своїм власним, окремим від неї життям, заковзала поверхнею столу, мов щось шукаючи, а що — Ганнуся й сама не знала. Рука Прокопенка, з несподіваною ніжністю погладивши струнку колону її шиї, взялась за комірець сукні. Ганнуся напружилась, не відштовхуючи його, а пальці її, тремтячи, вже охопили масну, ковзку ручку сковорідки, на яку натрапили посеред тарілок та склянок. Не роздумуючи більше, вона міцно стиснула забруднену ручку, й раптом, не дозволяючи собі передумати чи отямитись, підняла руку, і щосили опустила важкий чавун на голову Прокопенка, вкладаючи в удар всю ненависть, яку мала до цієї людини. І побачила, як зовсім поряд його очі розширились від болю. Потім він, обм’якнувши, навалився на неї усім тілом, придавивши до столу.
Ганнуся розтисла пальці, і сковорідка з важким дзенькотом упала на підлогу. Миколу вона відіпхнула, і той сповз слідом за сковорідкою.
— Чи не вбила? — прошепотіла Ганнуся, запитуючи не то тишу навколо себе, не то саму себе, якось байдуже, як це каже доведена до відчаю людина. А потім переступила через нього і кинулась до дверей, гнана страхом за коханого, гнана відчайдушною та запальною думкою — встигнути. Встигнути врятувати, встигнути попередити. Головне — встигнути.
4
Вона не встигла.
Коли Ганнуся, захекана й бліда від швидкого бігу та страху, вбігла до контори НКВС, відіпхнувши від себе охоронця, і кинулась до восьмого кабінету, туди, де сидів Дмитро, на неї чекала страшна картина.
— Дмитре!
Її крик розірвав собою тишу, зловісну й непривітну тишу, що панувала в його кабінеті. І очі, наповнені жахом, увібрали в себе спокійне, хоча й трохи бліде, обличчя Дмитра та блискучі браслети на його руках. Саме вони та ще гурт незнайомих, похмурих людей змусили її закричати, закричати так болісно й страшно, що присутні в кабінеті здригнулись і стрімко обернулись, а в протилежному боці коридору почувся важкий тупіт чобіт. Але Ганнуся не бачила й не чула всього цього — вся увага її була прикута до коханого. Арештований! До кінця життя не забути їй тих темно-сірих очей, що дивились на неї посеред наповненого чужинцями кабінету, немов прощаючись навіки, віддаючи всю силу свого кохання, що яскравим полум’ям горіло зараз у тих очах. Він мовчав, але вона бачила в його рідних очах страх за неї та дитину.
— Що таке? — низьким, доволі гарним голосом запитав високий, тонкий, як жердина, немолодий чоловік, грізно глянувши на ледь живу Ганнусю. — Хто ця жінка?
Молодик з рудим волоссям швидко зиркнув на Дмитра, потім на худого незнайомця і відповів:
— Дружина майора, товаришу полковнику.
Водянисто-сірі очі полковника звузились.
— Колишнього майора, ви хотіли сказати? — зі свистом витиснув він із себе і раптом, одним рухом простягнувши руки до Дмитра, з невимовною зловтіхою зірвав з його плечей погони із зірочками. Потім кивнув на Ганнусю. — А цю істеричну панночку заберіть звідси.