— Дитя, — повторила вона з ніжністю, й лиця її сумного торкнулась лагідна усмішка. — Аби ж ти тільки знала, мамо, наскільки дорогим для мене є це дитятко, заради нього я мушу жити, як би важко мені не було.
Ярослава заплакала.
— Квіточка моя, донечка.
Нещастя ніколи не приходить само, воно, мов сестру, завжди приводить за собою ще якусь біду. До оселі Ганнусі воно привело одразу двох своїх родичок. Спочатку, перехвилювавшись за Дмитра, злягла, а потім тихенько, уві сні, померла Ганна Гаврилівна. З її смертю Ганнуся відчула себе так, наче втратила не просто тітку чоловіка, а рідну, дорогу людину.
А після смерті Ганни Гаврилівни прийшло нове нещастя. Звір, який мовчав до часу, звір, якого Ганнуся ледве не вбила того клятого дня, знов простягнув до неї свої брудні пазурі. І цього разу вони простягнулись до неї, аби завдати останнього вдару. Аби знищити її.
На другий день після похорону Ганни Гаврилівни, коли Ганнуся, мов загнана левиця, закрита в клітці, ходила по великій кімнаті, не находячи собі місця від відчаю та хвилювання, пролунав дверний дзвінок. У коридорі почулись голоси, й за хвилину до кімнати увійшов дядько Данило, а за ним мама, витираючи руки фартухом, з тривогою вдивляючись у його високу постать.
— Ганю, — почав дядько стурбованим голосом, — ти маєш зараз же почати збирати необхідні речі…
Ганнуся зупинилась.
— Чому? — запитала тихо, але байдуже.
Дядько Данило наморщив лоба.
— Микола, — вимовив він, і Ганнуся відчула, як застигає в жилах кров. — Він отямився, а до цього пролежав декілька днів непритомним, його знайшла колишня сусідка там, де він раніше жив. На нього хтось напав, ударив по голові, і ось сьогодні він отямився й звинувачує в нападі тебе, Ганю.
Ярослава закрила рота рукою.
— Доню…
— Це правда, — спокійним, байдужим голосом обізвалась Ганнуся. — Прокопенка вдарила я.
Дядько Данило нахмурився ще більше, а мама зблідла, простягнула до Ганнусі тремтячі руки.
— Доню, як же ти так…
— Так, мамо, сковорідкою. І не жалкую жодної хвилини, краще б убила звіра, та живучим виявився. Це він, він доніс на Дмитра, це він зруйнував моє життя, пес поганий, змій підколодний.
Дядько Данило помовчав, потім промовив:
— Ну, як би там не було, зараз тебе можуть заарештувати, враховуючи те, що ти є дружиною зрадника…
Ярослава застогнала, а Ганнуся відповіла спокійно, з байдужістю, яка так лякала матір.
— Нехай заарештовують.
— Доню! — простогнала Ярослава.
— Ганю, — протягнув дядько Данило, поглядаючи на Ярославу, яка тихо плакала, закривши лице руками, — послухай мене, Ганю, я розумію, що тобі зараз дуже важко, але ж подумай про дитя в тебе під серцем, зрештою, подумай про маму, як вона зможе пережити твій арешт?
Ганнуся втомлено зітхнула.
— Ну й чого ви від мене хочете?
— Я хочу тобі допомогти.
— Як?
— Допомогти втекти до Харкова, там у вас з мамою є родичі. Я все влаштую, а допоможе нам Петро, він вивезе тебе ввечері з міста.
Ганнуся з сумнівом похитала головою, не вірячи в успіх цього задуму, однак погодилась.
Залишок дня в них із мамою пройшов у зборах. А за годину до того, як мав приїхати Петро, у двері наполегливо, протяжно задзвонили. Ярослава вся раптом зблідла, затремтіла, кинувши на Ганнусю тривожний погляд.
— Відчини, мамо!
Ярослава захитала головою.
— Ні, доню. Що ти? А якщо то ті люди, прийшли тебе арештовувати? Данило так не дзвонить.
Ганнуся важко зітхнула.
— Мамо, — простягнула вона, — невже ти думаєш, що цих людей зупинять зачинені двері? Та вони їх просто виб’ють.
Ярослава перехрестилась, захлипала, але відчиняти-таки пішла. У коридорі зачувся її голос, а ще чоловічі різкі голоси. Ганнуся застигла в кріслі, готова зустріти тих, від кого тепер буде залежати її доля. І вони увійшли, увірвались гомінкою юрбою, а серед них той, кого вона тепер ненавиділа більш за все. Полковник Збограч, ще один гуцул, ще один звір в людському обличчі. Він господарем увійшов до кімнати, високий та хворобливо худий, з високо задертою головою, а тонкий ніс його нервово посмикувався, ніби зачув щось таке, що дуже йому не сподобалось. Пройшовши кімнатою та охопивши уважним поглядом меблі та посуд у шафах, він зупинився прямо перед Ганнусею. Вона важким поглядом сковзнула по його худорлявій постаті й глянула в очі своєму ворогу.
Його тонкі вуста розтягнула неприємна посмішка.
— Доброго дня, пані Солодова.