Ганнуся на посмішку не відповіла й не привіталась, тільки поглянула зневажливо. Та Збограч майже не звернув на те уваги, все також неприємно посміхаючись, він охопив поглядом Ганнусю, вдягнену в теплу синю сукню з тонкої вовни, знов посмикав носом і поглянув на валізку, що стояла біля столу.
— Зібрались куди, пані Солодова?
Ганнуся відповіла неприязним поглядом.
— А вам що до того?
Збограч насмішкувато зацокав язиком.
— Яка непривітність, пані Солодова, яка непривітність! А я ж усе маю знати, робота вже в мене така. — Його очі недобре звузились. — То куди зібрались?
— Це що, допит?
— Допит.
— Тоді я вам нічого не скажу, — тихо відповіла Ганнуся, відчуваючи, як прокидається все її єство, але прокидається тільки для одного — почуття ненависті до цього чоловіка.
Збограч підвів брови.
— Он воно як? Ну-ну, можете поки помовчати, тільки прошу вас зібратися й пройти з нами.
Ганнуся глянула прямо в його водянисто-сірі очі.
— Я що, заарештована?
— Так, ви заарештовані на підставі звинувачення лейтенанта Прокопенка за завдання йому важких тілесних ушкоджень.
За його високою спиною голосно зойкнула мама, а потім зачувся її тихий та сповнений гіркоти плач. Збограч кинув на неї погляд через плече.
— Хто це така?
— Моя мама, — відповіла Ганнуся, з болем поглянувши на маму, котра, притулившись спиною до стіни, плакала, закривши лице своїм фартухом.
— Мама, мама, — простягнув Збограч, знову поглянувши на Ярославу. — Нервова у вас мама, то, певне, родинне? — запитав він, але Ганнуся промовчала, тоді він рішуче додав: — Ну що, пані Солодова, ходімо, чи вас силою вивести?
Ганнуся підвелася. Невеличка зростом, вона була йому ледь по груди, але гордовито закинувши голову, поглянула зневажливо та неприязно.
— Сама піду, — витиснула скрізь зуби. Страху не відчувала. Взагалі мало що відчувала вона тоді, окрім ненависті та болю за мамою та Дмитром. Пройшла кімнатою, пригорнула до себе маму.
— Не плач, мамочко, не треба!
Ярослава охопила її тремтячими долонями.
— Ганнусю, донечко, — видихнула вона тільки, але скільки болю було в тих словах, скільки муки, що в Ганнусі запекло у грудях. Вона примусила себе відпустити тендітну постать мами, що здригалась у риданнях, і зазирнула в залиті сльозами, але все ж гарні очі, вродливе округле лице.
— Все буде добре, мамо, — прошепотіла вона, понад усе бажаючи заспокоїти маму, хоч відчувала, що сама говорить неправду. Та яке там вже може бути добро, коли сама не знає, що на неї чекає, коли Прокопенко важко дихає в спину.
— Ганнусенько, — майже простогнала Ярослава, і Ганнуся знову хотіла її обійняти, але чужі руки відштовхнули до дверей, й вона зрозуміла, що чемність і люб’язність Збограча на цьому скінчились. Такою вона й залишилась у її пам’яті, люба мама, в старенькій сірій сукні, білому фартушку, з обличчям, залитим рясними сльозами, та горем у великих блакитних очах.
Її вивели на східці, де вже чатувала розлючена, розпатлана Дарина, на щоках у неї палали дві яскраво-червоних цятки.
— Негідниця, — зашипіла вона, як тільки побачила Ганнусю, — мало тобі було Солодова, вирішила й мого Миколу звабити?
Лице Ганнусі закам’яніло.
— Не вабила я його…
— Неправда, — закричала Дарина, аж підскочивши на місці, — він сам мені розповів, а я йому вірю більше, аніж тобі. Тільки за що ж ти його вдарила, га? Ти ж вбити його могла, тварюко! Та за це тебе згноять, закатують… — Вона ще продовжувала кричати, але Ганнуся вже не слухала, просто обернулась до неї спиною та пішла вниз східцями.
У відділку вона пройшла за Збограчем довгим коридором і тільки ледь помітно здригнулась, коли перед нею з моторошним брязкотом відчинились двері камери.
— Прошу, пані Солодова, — неприємно усміхнувся Збограч.
Ганнуся кинула на нього важкий погляд і зайшла до темної, ледь освітленої тьмяним світлом камери. За спиною оглушливо зачинились двері. Тепер вони з Дмитром, з її коханим чоловіком, були в однаковому становищі.
Вони були в’язнями!
Потягнулись довгі, тоскні дні, так схожі один на одний, що Ганнусю вже починало нудити від їхнього моторошного тяжіння. На допити викликали разів зо два, а потім забули.
А через три дні прийшли знову.
— Солодова, на допит!
Ганнуся повільно підвелась, мовчки рушила до дверей. Мовчки пройшла за міцним молодиком довгим, похмурим коридором, застигла перед дверима, на яких була вибита цифра 15. Ганнуся чекала, що допитувати її буде, як і того разу, Збограч, той тонкогубий, надутий, мов індик, гуцул з його дратівливою манерою кликати Ганю панею, й похолола, побачивши того, хто мав допитувати.