У кабінеті за столом сидів Прокопенко.
Ганнуся застигла на місці, не в силах поворухнутись, вдивляючись у дещо бліде, але все таке ж нахабне лице свого кривдника, а той тільки зловісно посміхнувся у відповідь, скрививши вуста.
Молодик підштовхнув Ганнусю у спину.
— Проходьте.
Ганнуся змусила себе зробити декілька кроків, переступаючи поріг кабінету, й здригнулась, коли за спиною оглушливо стукнули, зачинились двері, полишаючи її наодинці з Прокопенком, що дивився на неї тепер із вдоволеним виразом хижака, який упіймав здобич. Він насолоджувався її страхом, куштував його на смак і переможно всміхався. Хвилини тягнулись так повільно, що Ганнусі вже здавалось, що вона годину стоїть ось так перед його відвертим поглядом, хоча знала, що минуло не більше п’яти хвилин.
— Ну, здрастуй, Ганнусю, — нарешті вимовив Прокопенко, продовжуючи усміхатись. — Бачу, що ти не чекала мене побачити.
Ганнуся відповіла похмурим поглядом.
— Не чекала.
Він реготнув і відразу ж скривився.
— А я живучий. Мені ще бабця казала, коли я малим ледь не потонув у бурхливій гірській річці, що я живучим буду, мов собака. — Ганнуся нічого не сказала, помовчав і він, продовжуючи роздивлятись її з незрозумілим виразом лиця. — А ти змінилась, Ганю, змарніла, пригасла краса твоя, але не зникла.
Знову мовчання з боку Ганнусі, мовчання, щедро напоєне важкою ненавистю до цієї людини, що занапастила її життя, відібрала в неї чоловіка, а тепер сидить навпроти й посміхається.
Прокопенко підвівся, повільно обійшов стіл, рухаючись надзвичайно обережно. Ганнуся спостерігала за його наближенням з напругою, розуміючи, що не зможе цього разу уникнути його брудних пазурів. Під рукою вже немає сковорідки, взагалі нічого немає, а навколо повно людей, що не її будуть захищати, а цього самовдоволеного негідника. Микола зупинився дуже близько, недозволено близько, нагадавши той день, ту кімнату, де все трапилось, і вона відчула, як стало важко дихати.
Він посміхнувся.
— Ну, Ганю, за ці дні в смердючій камері чи розкаялась ти в тому, що ледь не відправила мене на той світ?
Ганнуся гордовито закинула голову.
— Розкаююсь, — відповіла повільно, і в темних очах Прокопенка промайнуло вдоволення, а потім додала, мов плюнула в лице: — Але тільки в тому, що слабко вдарила й не розчавила вашу огидну пику!
Посмішка повільно сповзла з його тонких вуст, а в очах промайнуло щось холодне і недобре. Він уже не посміхався, а тільки дивився в її стривожені очі. Потім повільно підняв руку, хотів торкнутися обличчям, але Ганнуся відсахнулась з такою відразою, що його рука завмерла в повітрі.
Потім Прокопенко опустив руку.
— Все ще гребуєш мною? — Ганнуся мовчала. — Про Солодова мрієш? Ну-ну, помрій, та він все одно не жилець на цьому світі, можеш бути певною. Та й тебе, якщо будеш викидати подібні колінця, поженуть етапом до Сибіру. А там холодно, Ганю, дуже холодно, й робота така важка, що люди тисячами мруть, не витримуючи. Але… — Він помовчав, роздивляючись її бліде, сумне та змарніле, але все ще таке чарівне лице. А коли заговорив, у його голосі пролунала відверта спокуса. — Та ти можеш уникнути всього цього, Ганю, уникнути, тільки погодившись стати моєю коханкою.
Ганнуся поглянула на нього так, мов він утратив розум, а потім, повільно витискаючи з себе кожне слово, кинула прямо в його самовдоволене лице:
— Ніколи, чуєте, ніколи я не заплямую себе дотиком, близькістю людини, котра безжалісно погубила мого чоловіка! Та я краще згнию в тому Сибіру, ніж дозволю вашим брудним рукам доторкнутися до мене знову!
Лице Прокопенка потемніло.
— Я радив би тобі подумати…
Ганнуся скривилась.
— А й думати нічого, тому що ви мені огидні!
Його рука змією промайнула в повітрі, а потім ударила Ганнусю по обличчі, вдарила сильно, з нестримуваною силою ненависті та люті. Але вона витримала той удар з холодною байдужістю, тільки обпекла, мов вогнем, бридливим поглядом своїх чудових блакитних очей.
— Бодай тобі трясця, — вилаявся скрізь зуби Прокопенко, поморщившись. — Я був ладен вибачити тобі ті махання сковорідкою, але цих слів уже не вибачу! Ти загнешся, працюючи в таборі, перемерзаючи в холодних бараках, недоїдаючи та недопиваючи! Ти перетворишся на страховисько, на яке, я ще подумаю, чи глянути мені, чи ні. І тоді ми ще побачимо, хто кому огидним буде, моя чарівна Ганнусю! — Останні слова він майже прогавкав, напружившись так, що стало видно жили на лобі. А потім раптом зблід, весь скривився, швидко вхопився за голову і гукнув: — Назаренко!