За спиною Гані заскрипіли двері, й почувся молодий голос.
— Кликали, товаришу лейтенанте?
Прокопенко махнув рукою на Ганнусю.
— Відведи її до камери!
Ганнуся востаннє обпалила його поглядом.
— Ви не зможете відправити мене в заслання тільки тому, що я сковорідкою, обороняючись, пробила вам голову, — сказала вона на прощання, хоча знала, що цьому покидьку вистачить підлості зробити що завгодно, навіть засадити за вкраденого кухля. А якби він ще знав про Галину.
Микола хижо усміхнувся.
— Можеш бути певна, я знайду привід. Враховуючи те, що ти дружина такого зрадника, як Солодов. А зараз прощавай, Ганю, та готуйся до довгої дороги… — Він не договорив, болісно скривившись, і поліз до кишені, кинувши охоронцю: — До камери її!
Після цього дня її почали по три дні поспіль викликати на допити. Допити ці були одноманітними та якимись безглуздими, вони повторювались, Ганнусі почали приписувати неіснуючі дії, від яких вона спочатку відмовлялась, а потім, втомившись, тільки відмовчувалась.
На десятий день їй нарешті оголосили вирок.
Охоронець знову привів її до кабінету допитів, де на неї вже чекали полковник Збограч та слідчий Пахоменко, який і допитував її увесь цей час. Збограч указав їй на стілець.
— Сідайте, пані Солодова.
Ганнуся повільно сіла, запитально глянувши на Збограча.
— Пані Солодова, — почав той, прокашлявшись. — Маю вам повідомити, що слідство за вашою справою добігло свого кінця і на його підставі вам винесено вирок. — Він витримав паузу, вдивляючись в лице Ганнусі, яке майже нічого не виражало. Вона просто дивилась на нього з мовчазною втомою жінки, якій до нестями набридло його слідство, а ще більше він сам. — Ви засуджені, пані Солодова, до шести років ув’язнення… — Збограч ще говорив далі, називаючи провину, за яку її засуджено, статтю, ще щось, але Ганнуся вже його не слухала. Так от, довге очікування добігло свого кінця. Її засуджено на довгих шість років. А що ж буде з дитям? Куди його заберуть від неї? До притулку, в жахливе місце, у якому її дитя буде сиротою.
Збограч помовчав, а потім додав:
— Але, зважаючи на ваш стан, вас буде заслано спочатку на проживання до селища Бистре Алтайського краю, а вже після пологів скеровано до виправного табору. Вас відвезуть завтра о шостій ранку.
5
Стояла дощова, пронизливо-холодна осінь. Дощ тільки накрапав, коли Ганнусю вивели з відділку, і вона жадібно вдихнула забуте вже свіже повітря, котре здавалось їй неймовірно прекрасним після смердючого та затхлого повітря камери. Вдягнена в темне пальто з цигейковим комірцем та білу пухнасту хустину, котрі передала мама, вона стояла біля дверей, прощаючись з рідною землею.
— Пішли! — штовхнув у спину охоронець.
Ганнуся зробила декілька кроків, коли за спиною почувся рідний голос.
— Доню! Ганнусенько!
Ганнуся застигла на місці, потім повільно обернулась. Праворуч від східців, притискаючи до себе торбинку, стояла мама. Її нещасна, сумна та люба матінка. Й Ганнуся не втрималась, обернулась та кинулась до мами, не звертаючи уваги на крик позаду:
— Куди? Стій!
Але Ганнуся вже припала до рідних материнських грудей, відчуваючи на своєму лиці швидкі, гарячі поцілунки.
— Мамо!
— Ганнусю! Донечко моя, як ти? Змарніла-то як, зав’яла моя квіточка, — із сумом видихнула Ярослава, обціловуючи Ганнусю. — Данило про все мені розповів, доню, про все. Господи, як же ти там… Як виживеш, та ще з маленьким…
Ганнуся напружено всміхнулась.
— Та вже якось виживу, мамо… — Вона не договорила, тому що грубі чоловічі руки відтягнули її від мами.
— Досить розмовляти! Ми запізнимося на потяг, — прокричав над самим її вухом охоронець.
Ярослава заголосила, не втрималась, але все ж встигла всунути Ганнусі в руки торбинку.
— Доню, домашнє, смачненьке на дорогу, — вигукнула скрізь сльози й зосталась стояти, затуливши рота рукою, аби не кричати. Такою її і запам’ятала Ганнуся, від’їжджаючи геть. Самотня, згорблена постать під рясним дощем. Доторкнувшись до свого лиця, Ганнуся побачила на пальці гарячу краплину сліз. Сліз, яких не було в неї від самого арешту Дмитра.
А потім була дорога. Далека, здавалось, нескінченна дорога на схід, туди, де на неї чекало невідоме життя, де чекало заслання. Її везли в холодному вагоні, у який господарем задував холодний осінній вітер, і Ганнуся постійно мерзла, незважаючи на тепле пальто. А ще їй майже постійно хотілось спати. І більшу частину дороги вона проспала, примостившись на твердій лаві.