— Так то які були, — заперечив молодик і хитнув головою на Ганнусю. — А це яка, та я ніколи від такої не відмовлюсь.
— Платонович не дозволить, — відповів як відрубав бородань і з подивом поглянув на Ганнусю, яка відсунула від себе недопитий чай. — Пий, чого ти?
Вона холодно поглянула на молодика.
— Напилась уже, — відповіла коротко, відчуваючи, як вся її вдячність зникає, випаровується. Ще тільки одного Прокопенка їй не вистачало. А вона-то вже подумала, що по доброті душевній він її чаєм пригощає, а його доброта, як виявилось, смердить похітливими намірами. Всі вони, ці улесливі мужлани, однакові.
Молодик поглянув здивовано.
— Яка, виявляється, пихата.
— А так тобі й треба, — коротко зауважив бородань і пішов до кабінету. Молодик провів його невдоволеним поглядом.
— От вовчара старий! Пішов цькувати Платоновича.
Ганнуся промовчала. За декілька хвилин черга розійшлась, а коли дійшла до неї, до кабінету її завів сам бородань. Отримавши призначення та документи, Ганнуся вийшла з тим же бороданем на вулицю, де, здавалось, мороз ще більше міцнішав. Охоронець зневажливо поглянув на її одяг, а потім привів до невеличкого будинку, де Ганнуся отримала теплу шубу з хутра якогось невідомого звіра та валянки.
— Ось так у наших краях буде краще.
Ганнуся просяяла вдячною посмішкою.
— Дякую вам!
Він махнув рукою.
— Та за що там вже дякувати. Пішли краще до центру, сьогодні день базарний, знайдемо тобі сани до Бистрого.
На вулиці вже почався кудлатий, неймовірно гарний сонливо-білий сніг, мороз сильнішав ще більше, але тепер Ганнусі було так тепло, що вона те ледь помітила. Сани, що йшли до Бистрого, вони відшукали досить швидко. На них сидів уже літнього віку чоловічок, по носа вкутаний у теплий овечий кожух, він поблискував сірими очима, й блиск той був, певне, від випитої горілки, а не від молодецького запалу. Ганнусю він взяв так нехотя, мабуть, і взагалі б не взяв, якби не чималий кулак бороданя, що промайнув погрозливо перед самим лицем.
— Щоб довіз оцю жінку до самого Бистрого, — з погрозою в голосі схилився той до нього, — й тільки спробуй викинути щось таке дорогою, я тебе де завгодно знайду і ти ще пожалкуєш, що на світ з’явився…
Скосивши погляд на Ганнусю, чоловічок п’яно гикнув.
— Та хіба я що…
— Дивись. — Бородань допоміг Ганнусі влаштуватись на санях, вкутав хутряним відрізком і промовив трішки невпевнено. — Ну, бувай, Солодова, і нехай на тебе чекає удача.
Чоловічок покривив червонощоку пику.
— Та яка в засудженої там удача.
Бородань кинув на нього погрозливий погляд.
— Ти щось сказав?
Візниця налякано захитав головою.
— Ні, ні, нічого.
— Гляди, розумнику. Ну, рушайте!
— Дякую вам за все, — крикнула Ганнуся, й дід молодецьки засвистів, цвьохнув батогом, і пара темних коней весело знялася з місця та понесла сани з великої площі в безкрайній засніжений простір, туди, де на Ганнусю чекала невідомість. Що чекає там на неї, як народить вона, як влаштується, нарешті, в тому невідомому Бистрому?
— Слухай, молодухо, — обірвав її думки дід, який покачувався попереду. — А ти чого сюди загриміла? Така ще молоденька. Вкрала що? Чи вбила кого?
Ганнуся невдоволено поглянула на сутулу спину.
— Сковорідкою вдарила працівника НКВС.
Дід аж присвиснув.
— Та ти що! А за що?
— Руки розпускав надто.
Дід похитав головою.
— Ну й бідова ти дівка.
— Була колись бідова, — пробурмотіла Ганнуся сама собі. І задрімала, зігрівшись чи не вперше за всю дорогу. Сонливість знову опановувала нею, мабуть, через вагітність. А коли прокинулась, не відразу зрозуміла, де знаходиться. Дід попереду був на диво тихим, а ліс, що до цього наступав темною стіною з лівого боку, тепер майже насувався на сани. Коні уповільнили крок і, здавалось, мали намір забігти до лісу, розтанути в ньому, зникнути в непрохідній гущавині. І Ганнуся, невідомо чому, злякалась. Злякалась цього лісу, його темряви.
— Діду! Діду! — загукала вона, але у відповідь з подивом та жахом почула його смачне хропіння. — Гей, діду, ти що, заснув?
У відповідь дід захропів ще смачніше, гучніше.
Ганнуся озирнулась. Прямо перед нею стояв ліс, а позаду білів сніг. Все незнайоме, чуже. Вона навіть уяви не мала, де воно, те Бистре… Раптом коні тривожно заіржали, піднявши голови, а десь у глибині лісу, примушуючи кров застигати у жилах, протяжно та тоскно, пролунало виття.