Вовки!
Ганнуся застигла на місці, вчепившись занімілими пальцями в хутряну накидку. Дід продовжував спокійно хропіти, зігнувшись попереду… Знову завили вовки, але тепер вже ближче… Ганнуся похолола. А що, якщо вони зараз вискочать з цієї темної глибини, вискочать, аби напасти…
Страх примусив Ганнусю діяти швидко. Відкинувши укривало, вона кинулась до діда, що вже почав потроху завалюватись на бік, рішуче вихопила в нього шкіряні ремені та батіг. Не даючи собі отямитись, вона легенько цьвохнула лискучі конячі спини батогом. Коні заіржали, але слухняно звернули в бік засніженої рівнини, в протилежний бік від темного лісу, звідки все ближче лунало протяжливе виття. Кинувши туди швидкий, наляканий погляд, Ганнуся помітила зеленуваті вогники й припустила коней ще сильніше. Вона не думала про те, куди вони їх занесуть, головне — подалі від цього жахливого місця з його вовчими завиваннями. Коні мчали, вітер обпікав її лице вогняним холодом, але вона майже не помічала того.
Через деякий час у неї під руками заворушився дід, обірвавши своє молодече хропіння. Він трішки посидів мовчки, певне, приходячи до тями зі сну, а потім почувся його крик.
— Ти що, скажена бабо, виробляєш?
Ганнуся роздратовано вдарила його батогом.
— Рятую вашу нікчемну шкуру.
— Но-но, ти мені рук не надто розпускай. — Він випростався. — І від кого ж це ти мене рятуєш?
— Від вовків.
— Що таке? — Дід аж підскочив. — Невже заснув трохи? Ну, зі мною то буває, я людина вже літня…
— П’яна до нестями ви людина, а не літня, — заперечила Ганнуся, кидаючи йому батога та ремені. Всівшись на місце, вона озирнулась і ледь не застогнала. Вдалині, біля темної полоси лісу, виднілись три чи чотири сірі постаті та чулось вже далеке виття.
— Хай йому трясця, знову дорогу загубив, — бубнів попереду дід, пошмаркуючи. — Ага, ось тут звернемо праворуч і за якихось сорок хвилин, ну, може, за годину, будемо в Бистрому. Чула, молодухо?
Ганнуся поглибше закуталась у запону.
— Чула, — втомленим голосом відповіла вона, а потім додала: — Ви, діду, більше не посинайте, а то не подивлюся, що немає в мене сковорідки, знайду чим вас обходити. Мені не вперше!
Сутула спина попереду здригнулась.
— От скажена баба! — плюнув він і замовк, похитуючись з боку на бік та спрямовуючи коней вперед.
Ганнуся на мить заплющила очі. Близькість смерті, та ще такої страшної, відібрала в неї останні сили. Знову захотілось спати, але вона знала, що спати не можна. З таким візником засни, то він знову як не до вовків завезе, то до прірви. Тому вона не спала і здригнулась, коли дід крикнув:
— Он воно, твоє Бистре!
Ганнуся поглянула туди, де за безмежною смугою снігу виднілись дерев’яні будинки, що диміли до неба коминами, глибоко зітхнула. Що чекає на неї там? Що за люди там живуть?
Селище Бистре зустріло Ганнусю дзвінким гавканням дворових собак за високими, глухими парканами та тихими, безлюдними вулицями. Вона злізла з саней, стягнувши за собою валізку, розгублено глянула на тиху вулицю.
За спиною хрипко засміявся дід.
— Ну, бувай, молодухо. Хоча я дуже сумніваюсь, що хтось візьме тебе до себе на поселення.
Ганнуся озирнулась.
— Що ви таке кажете?
Дід прижмурив хитруваті очі.
— А те й кажу, що люди тут такі, не полюбляють, знаєш, усяких там засланців і злочинців. Так що, тобі ще дуже й дуже поталанить, коли якийсь дідок пустить тебе хоча б до сараю чи хлівця. — Він зареготів, показавши беззубий та щербатий рот, і замахнувшись батогом, швидко поїхав геть із селища, зоставивши розгублену Ганнусю саму посеред чужого, загубленого в лісах села.
Ганнуся постояла ще, а потім пішла до першого з її боку двору. Повагавшись, вона постукала в добротні, вифарбовані зеленим ворота. І відсахнулась, коли з того боку грізно та гучно загавкав собака. Пройшло декілька виснажливих хвилин, потім за воротами заскрипів сніг під чиїмись важкими кроками. Коли ворота відчинились, Ганнуся побачила перед собою невисокого чоловіка середніх років з неголеним, утомленим лицем. Він поглянув на Ганнусю важким поглядом непривітних темних очей і запитав похмурим, низьким голосом:
— Ну, й чого треба?
Ганнуся сковтнула, а потім прошепотіла:
— Мене відіслали сюди на поселення…
— Злочинців до себе не беру, — відрізав він, не давши їй доказати, й, пронизавши Ганнусю недобрим поглядом, грюкнув перед нею ворітьми.
Ганнуся відчула себе так, мов її вдарили по обличчі.