Проковтнувши клубок образи, що важкою рукою перехопив подих, вона підхопила речі й змусила себе відійти до наступних воріт. Там взагалі ніхто не відгукнувся. У вухах стояло погрозливе попередження діда-візника про те, що ніхто не пустить її до себе. Може, так воно й буде. Вона ще більше переконувалась у то́му, коли в наступних шести дворах теж отримала відмову. Від кого досить ввічливо, а від однієї жінки взагалі отримала погрозу.
— Йди звідси, а то зараз вівчарку нацькую.
Ганнуся вже ледь не плакала. Досить швидко вечоріло, й вона кидала тривожні погляди в бік лісу. Дворів було ще багатенько, та вона чомусь сумнівалась, що хоч в одному з них знайде притулок.
З воріт двору, що був досить ще далеко від неї, вийшла невисока, приємної повноти жінка з відрами й неквапно рушила в її бік. Несподівано в Ганнусі заблищала надія. Коли жінка підійшла ближче, Ганнуся побачила, що вона вже немолода, її округле лице було щедро всипане зморшками. Вона дивилась на неї привітними, світлими очима, а коли наблизилась, відразу ж запитала:
— Що таке, дитино? Чому ти тут стоїш?
Ганнуся відчула, як очі запекло сльозами.
— А мені нема куди йти.
— Нема? — жінка поглянула здивовано. — О, Господи, ти ж, певне, з тих нещасних, яких до нас привозять на заслання?
Ганнуся слабко хитнула головою.
— Так.
— Бідне дитя! — у світлих очах цієї незнайомої жінки засвітилось неприховане співчуття. — Як же ти тут сама, така молоденька. — Вона кивнула в бік дворів. — Певно, й не подумали тебе пустити. Що поробиш, такі вже в нас тут люди. Але Бог їм суддя. Та що я розгомонілась? Ти ледь на ногах стоїш. Ходімо, ходімо, моя голубонько, нема чого тут стояти на морозі, а в мене хатка натоплена, вечеря поспіває. Давай, ходімо!
Ганнуся від полегшення аж застигла.
— Ви забираєте мене до себе? Справді?
— Ну звичайно. Як же я можу тебе тут кинути?
Вона повела Ганнусю до своїх воріт, де на неї відразу ж вишкірив жовтуваті зуби великий вівчур, але жінка кинула на нього невдоволений погляд, і той відразу ж замовк.
Ганнуся увійшла до дерев’яної, збудованої не так, як у них, хати. І відразу ж почула за дверима дзвінкий дитячий сміх.
— Заходь, дитинко!
Благодійниця завела Ганнусю до великої, просторої кімнати. У кутку, біля пічки весело бавилась зграйка діточок різного віку, починаючи з високого хлопчини років десяти й закінчуючи гарненькою рудоволосою дівчинкою рочків зо два. А поряд ще й колиска погойдувалась. Трішки далі, за дерев’яним столом сидів ще досить молодий чоловік з русим волоссям, тримаючи в руках кухля. На Ганнусю він дивився посоловілими блакитними очима, з чого вона зрозуміла, що він був напідпитку. Жінка кинула на нього швидкий погляд, у якому було так багато почуттів, і зачинила за собою двері.
Молодик гикнув, поглянув на Ганнусю з кволим інтересом, а потім запитав хрипким, застудженим голосом:
— І кого це ви, мамо, вже притягнули?
Жінка поставила коло столу валізку Ганнусі.
— А тобі-то який клопіт? — невдоволено відгукнулась вона й обернулась до Ганнусі. — Сідай, дитинко, відпочинь, сідай до пічки близенько та знімай свого кожуха, у нас, бач, як тепло — для діток.
А діточки ті вже дивились на неї широко відкритими від цікавості оченятами, геть забувши про свої забавки.
— Ну, — посміхнулась до Ганнусі нова знайома, — давай знайомитись, голубонько. Мене звуть Марина Гнатівна Черемшова, а то, — вона хитнула головою в бік молодика, котрий наливав собі в кухоль мутну бражку з високого бутля, — горе моє гірке, кара Божа, син Володимир. А ти хто будеш?
Ганнуся зітхнула.
— З України я, з Полтавщини, а звуть мене Ганна… Ганна Солодова, — тихо відповіла вона, спостерігаючи за тим, як син Марини Гнатівни перехиляє в себе кухоль з пекучою рідиною, навіть не скривившись, та занюхає рукавом своєї не надто чистої сорочки. Жах, як же можна стільки пити?
Марина Гнатівна перехопила її погляд, але сказати нічого не встигла. У сінях заскрипіли двері, почулись чиїсь кроки, й у хату поспіхом увійшла миловидна молодиця в сірій хустці, щедро припорошеній снігом. В руках вона тримала цеберко з молоком. Не помічаючи Ганнусі, що примостилась на лаві, вона поставила цеберко на стіл біля дверей й промовила дзвінким, високим голосом, знімаючи засніжену хустку:
— Тільки що приходила Момотова, казала, що тиняється по дворах якась приблуда, ну з тих, засланців клятих, на постій проситься. Та який же дурень впустить її до себе?
Труснувши довгою рудою косою, вона обернулась, і погляд її відразу ж ухопив застиглу, закам’янілу на лаві Ганнусю. Володимир коротко, п’яно реготнув, веселі дітки зачаїли подих, а зелені очі молодиці пропекли Ганю недобрим, неприязним поглядом.