— Так, — нарешті простягнула вона, і в голосі промайнули гнівливі нотки. — Бачу, ви вже проявили свою кляту жалість, виховану попами, та привели приблуду до нас. Чогось подібного я й чекала.
Марина Гнатівна підвелась.
— Людині нема куди йти. Що ж я, мала, по-твоєму, залишити її замерзати? Це, по-твоєму, по-людськи?
— А мені байдуже. Заслужила, то хай терпить. Чому я маю ділити свій дім з якоюсь вбивцею? Не хочу я цього…
Марина Гнатівна кинула на неї твердий погляд.
— Цей дім також і мій, й господаркою тут є я. Хочеш ти цього чи ні, але ця дівчинка залишиться в нас.
— Але ж…
— Досить, Дуню, я вже все сказала. Дитя залишиться!
Зелені очі непокірно зблиснули, Дуня більше не сказала жодного слова, але погляд, яким вона пронизала Ганнусю, змусив ту зіщулитись. Була б її воля, пішла б вона з цього дому, але куди їй іти, вагітній? Ні, заради дитини вона просто повинна залишитись, якою б важкою не виявилась ворожнеча цієї рудоволосої молодухи.
З полегшенням вона пішла за Мариною Гнатівною в кімнату, потім помилась у бані, яка була так жарко натоплена, що аж дух захоплювало. Потім поїла в кімнаті та з насолодою лягла на м’яку — неймовірно м’яку після жорсткої лави вагону — постіль. І майже відразу заснула.
6
Потягнулись довгі зимові дні її життя в родині Черемшових. Дні, коли вона жила дуже схожим на звичне, сільське, життям. Вона вставала вранці, допомагала з обідом, потім щось шила, няньчила діток. Дуняша все ще дмухала на неї недобрим духом, але Ганя намагалась не звертати на те уваги.
Так проходив день за днем, живіт із цим кожним прожитим днем робився в Гані все більшим. Під кінець довгої уральської зими Ганнуся роздобріла настільки, що вже ледь переступала хатою. Дуняша, з огидою вдивляючись у її повне тіло, тільки плювала собі під ноги.
— Тьху, як свиню поросну рознесло, — шипіла вона, — не інакше, як двійню народиш, Нюрко.
Ганнуся, як тільки почула від неї таке, налякано вхопилась за живіт. Та куди ж їй двох, тут одного б зберегти, а що ж вона з двома робити стане? Марина Гнатівна, побачивши в її очах той страх, усміхнулась.
— Аню, люба, то ж добре, якщо Господь поблагословить тебе двома діточками, тож подвійне щастячко тобі буде.
За той час, що була вона на засланні, до неї дійшло тільки два материні листи, інші ж десь загубились. З тих листів дізналась вона, що Дарина з Прокопенком оселились у їхній з Дмитром квартирі. Що батько не бажає про неї навіть чути, заслана в чужу землю, вона для нього мов померла. Як гірко було читати й ці слова, і те, що про Дмитра мама нічого не могла їй сказати, не була відома їй його доля.
Ганнусі, прочитавши про це, хотілось кричати, волати про те, що її така відповідь не влаштовує, що вона бажає почути про зовсім інше, бажає почути про те, що Дмитро живий. Живий так само, як живе у її пам’яті, у її серці.
Отримавши вдруге цю звістку, Ганнуся вся спохмурніла, зіщулилась, відчуваючи, що втрачає ту надію, що тримала її увесь цей час, надію на те, що Дмитрик живий. І навіть Дуняша, зазирнувши у її наповнені невимовним болем, відчаєм очі, промовчала, не вилаяла за розбиту склянку, що необережно висковзнула з її вмить ослаблих пальців.
Марина Гнатівна кинулась до неї.
— Анечко, що з тобою?
— Нічого. Просто, просто… — Ганнуся не договорила, кинулась до кімнати і, впавши на ліжко, заридала. Вся напруга, що накопичувалася в ній весь цей час, виливалась цими сльозами. Десь, можливо, потаємно, в самій глибині своєї душі, вона відчайдушно сподівалась на те, що Дмитро живий, живий, незважаючи ні на що, і так чекала звістки про те від мами.
— Ось, дитинко, випий!
Голос Марини Гнатівни пролунав зовсім поряд, і Ганнуся раптом притихла, жалібно поглянувши на свою рятівницю. Випивши склянку води, вона глибоко зітхнула, а потім тихо промовила:
— Вислухайте мене, Марино Гнатівно!
Марина Гнатівна ласкаво торкнулась її руки.
— Погані новини з дому?
Ганнуся гірко всміхнулась.
— Погані? Так, відсутність новин, на які я так чекала, можна назвати й поганими. — Вона помовчала, а потім тихо, повільно розповіла про все, що важким каменем лежало в неї на серці. І про Гребенка розповіла, і про Галину, і про свою тугу за коханим чоловіком. Марина Гнатівна слухала її уважно, не перебиваючи, а коли Ганнуся нарешті змовкла, ще деякий час сиділа мовчки, тільки вуста її ледь помітно ворушились. Потім тихо запитала: