— А ти не сповідалась у тому, що обірвала чуже життя?
Ганнуся захитала головою.
— Ні. А що, потрібно було б?
— Потрібно. Господу потрібно було твоє покаяння, а коли він не отримав його від тебе, то тоді послав тобі оце все, аби ти покаялась. Та, може, ти не каєшся в тому зовсім?
— Каюсь, дуже каюсь. Але що ж мені тепер робити?
— Я навчу. А коли до нас завітає якийсь засланий священик, то тоді вже й висповідаєшся. А зараз молись, тільки молись, проси Господа простити тобі той гріх і повернути чоловіка. Проси у Господа дива.
Диво трапилось з настанням весни.
Несподівано для себе Ганнуся віднайшла втіху своєму горю саме в молитві. У тих глибоких, сумних та одночасно радісних словах до Бога, котрі почали литись з її серця щедрим потоком. Вона каялась, вона молила Бога не забирати в неї Дмитра назавжди, а повернути. Вона висповідалась старому сивому священику, що завітав до Марини Гнатівни на початку березня, а потім жила, кожною клітиною свого єства відчуваючи наближення дива. З початком весни те передчуття було таким сильним, що вона не могла іноді заснути вночі.
Того дня її серце щеміло з такою силою, що здавалось ще трішки — і воно в неї просто вискочить з грудей. Не в змозі знаходитись на одному місці від того передчуття, Ганнуся, мов зваблена якоюсь невідомою силою, пішла прогулятись за селище, туди, де стрункими колонами було насаджено молоді берези. Утомившись, вона зупинилась біля тонкої берізки, вхопилась за її тонкий стовбурець. Серце тисло в груди з такою силою, що робилось боляче. Замислившись, вона здригнулась усім тілом, коли за спиною захрустів сніг під чиїмись кроками. Серце забилось надзвичайно сильно, мов покотилось кудись донизу, коли вона повільно, обережно обернулась.
На відстані чотирьох-п’яти кроків від неї, з худорлявого бородатого обличчя прямо їй в серце дивились темно-сірі очі Дмитра.
Не в змозі повірити в те, що бачили її очі, Ганнуся з жадібністю втупилась поглядом у худе, виснажене лице, не вірячи в те, що бачила. Диво… Так, то було диво, тому що то справді був він, її коханий Дмитро, який дивився на неї з такою ніжністю.
— Аню! Аню, кохана моя, ти впізнала мене?
Його голос, трішки інший, грубіший та хрипкий розірвав тишу, і в наступну мить Ганнуся опинилась у сильних, таких рідних та жаданих обіймах. Вона припала до нього, вхопила тремтячими долонями кохане лице та видихнула, мов простогнала:
— Живий! Господи, живий! Дякую тобі, Господи!
Вона осипала його лице короткими, жагучими поцілунками, а потім затихла, коли його холодні, трішки шерхлі вуста нарешті віднайшли її. І Ганнуся відповіла на поцілунок, майже задихаючись від щастя.
А потім він розповів їй, як йому вдалось втекти вже в Полтаві, куди його привезли, аби засудити до страти. Машина, що перевозила його та інших в’язнів, перекинулась і загорілась. Почалась пожежа, кричали люди, а він пам’ятав тільки слова немолодого чоловіка, що сидів з ним поряд. Поки приїхала машина з підкріпленням, частина охоронців та в’язнів загинула, а інші втекли. Дмитро несподівано для себе опинився з тим чоловіком у якійсь ямі, що врятувало йому життя. Він знепритомнів, а коли прийшов до тями, то побачив себе в домі, явно сільському. Згодом він дізнався, що то був дім старого священика в селі на Решетилівщині. Як він там опинився, йому ніхто не сказав, але не те було головним, головним було те, що він врятувався, врятувався дивовижним, неможливим чином. Потім вже він ризикнув приїхати до її мами, дізнатись, де вона, а далі довірився давньому товаришу, який йому допоміг.
А тепер він приїхав у цей далекий, небезпечний край, аби забрати її з собою, викрасти із заслання та вивезти за кордон. Бо тут, на рідній землі, йому вже не було життя.
— Аню, ти згодна поїхати зі мною?
Ганнуся просяяла щасливою посмішкою.
— Любий, ти ще й питаєш?
Двадцять років по тому…
Марсель, Франція
— Вам лист, мадам Анно!
— Дякую!
Узявши в листоноші конверт, Ганна зачинила за собою хвіртку і повільно пройшла стежкою, що зміїлась поміж смарагдово-зеленої трави, до невеликого двоповерхового будинку з біло-блакитними стінами й такими ж ставнями. Опустившись у плетене крісло, вона замислено поглянула на конверт, на чіткий мамин почерк, але розкривати його не квапилась. Кожного разу, коли приходили листи від мами, перед Ганною мов оживало минуле, робилось близьким те, що існувало далеких двадцять років тому: рідні Пироги, Кременчук, перші місяці подружнього життя з Дмитром. Яким видавалось воно все нереальним тепер у затишку спокійного життя в Марселі. Вона й досі не втомлювалась дивуватись тому, як змогли вони дістатись Хабаровська, а з нього — вже молодими батьками двох крихіток-близнюків — сина та доньки — доплисти до Франції. Саме ця мандрівка морями і вплинула на майбутнє її коханого Дмитра. Він, колишній майор НКВС, став морським капітаном.