Для життя вони вибрали південь Франції — чудове місто Марсель, де таке неймовірно синє море. Вони з Дмитром пережили багато чого: і невлаштованість перших років, і війну з німцями, і довгі рейси Дмитра. Але поступово життя вирівнювалось, налагоджувалось. За первістками — Настусею та Андрійком — у них уже тут, у Марселі, народилось ще трійко діточок. І ось зараз, у свої неповні тридцять дев’ять, Ганна знову була важка. Важка своєю шостою дитиною. Погладивши округлий живіт, вона всміхнулась. Усміхнулась, пригадавши маму. Маму, яка народила в сорок два.
Коли почалась війна, батька відразу ж забрали на фронт, а за ним пішов і дядько Данило, який не захотів відсиджуватись у затишку свого відділку. Повернувшись через рік з пораненням, він не застав трагічних подій у своїй родині. А трапилось те, що Дарина, ще до війни побравшись з Прокопенком, усе частіше стала ловити його на зраді. З часом він знахабнів настільки, що вже не приховував від неї своїх зрад. А одного ранку майора Прокопенка знайшли з перерізаним горлом біля його дому. Хто це зробив, з’ясувати не вдалось. А Дарина, вагітна від нього, не витримала. Наклала на себе руки.
А за нею померла й тітка Глашка, яка просто не витерпіла цього удару, бо Дарина для неї була усім у житті. Так дядько Данило повернувся додому вдівцем, а за два місяці овдовіла і мама. Батько загинув десь у Польщі, так і не пробачивши Ганні одруження з Дмитром та ненавмисного вбивства Галини. І то було вічним болем її серця, бо батька вона все ж любила.
Згодом мама народила маленьку дівчинку від дядька Данила, Катрусю, справжню втіху для нього після важкої втрати Дарини. До того ж з’явився в них ще один синок. Маленький Петрик Гребенко. Павло теж загинув у війну, Олена Миронівна довго після смерті Галини не прожила… І мама не втрималась, прихистила сирітку.
Тепер Петрик уже перетворився на дужого, зовсім не такого хворобливого, як у дитинстві, юнака, дуже схожого на Павла.
— Мамо, а ми їсти будемо?
З вікна будинку визирнула семирічна Ярослава, найменша, дуже схожа на Дмитра, і посміхнулась мамі.
Ганна посміхнулась у відповідь.
— Зараз, люба, зараз.
Вона поклала лист на стіл і хотіла йти до хати годувати своє дитя, коли заскрипіла хвіртка й у двір зайшов Дмитро. Високий, підтягнутий та русявий, без жодної сивини, у формі капітана. Її любий, дивом врятований Господом, Господом дарований, її коханий чоловік. Він усміхнувся їй на віддалі, а Ганна ніжно посміхнулась у відповідь. Минуле, полишене там, у Союзі, було важким та гірким. Ганна ще по приїзді в Марсель дала собі слово його забути.
І вона забула. Майже забула.