І будь ласка, коли ви все ще заперечуєте смерть, коли їсте недосолені курячі грудки без шкіри, такі корисні для серця, і відчуваєте таке задоволення від власної особи, коли бігаєте на біговій доріжці, не прикидайтеся, нібито ви більш реально дивитеся на речі, ніж мої недоумкуваті батьки.
І не треба вважати, ніби я сумую за тим часом, коли була живою. НАЧЕ я справді жалкую, що мені так і не довелося вирости й кожного місяця спостерігати, як із мене (самі знаєте, звідки конкретно) ллється кров, і навчитися керувати транспортним засобом з двигуном внутрішнього згоряння, що живиться викопним паливом, і ходити в кіно дивитися зачухані «дорослі» фільми без супроводу батьків, а потім пити пиво просто із кега, і витратити чотири роки на те, щоб отримати диплом з історії мистецтв завдяки гарній грі у софтбол, після чого якийсь хлопець розбризкає в мені свою сперму, і мені доведеться тягати у собі чималеньку дитину впродовж майже цілого року. Як же я сумую за добрим старим часом (даю підказку: це сарказм)! І — ні, це не приклад Лисиці й винограду. Коли я дивлюсь на все те лайно, яке мене не торкнулось, іноді я дякую Богові за те, що не вгадала з дозуванням.
Ну от, я знову промовила це слово на літеру «Б». То вбий мене.
Виявляється, папери про моє прокляття загубились. Чи їх іще не доправили. Чи всі мої документи випадково знищили. Як би там не було, мені доведеться почати з самого початку: мене скеровують до проходження тесту на детекторі брехні, а потім я маю пройти тест на наркотики.
Здається, Бабетта зовсім не така вже й ні до чого не здатна, як мені здалося спочатку. Вона скоротила нам чимало тяганини й бюрократичних витівок і провела нашу маленьку компанію крізь лабіринт коридорів і кабінетів, підкупляючи клерків шоколадними батончиками «Хершиз» і льодяниками «Світартс». Пеклу залишаються ще еони й еони років до того, щоб започаткувати культуру без паперів, і все навколо вкрито товстим, по коліно, шаром загублених особових справ, випотрошених тек, викинутих розшифровок поліграфа, етикеток від льодяників «Лайфсейверз» зі смаком рому і тарганів.
На шляху до тестування Стрілець порадив мені не схрещувати руки, не дивитися вправо чи вгору: ці жести скажуть, що я брешу.
Після того, як ми подаємо заповнений бланк заяви і крадькома даємо демону-секретареві батончик «Кіт Кат», Бабетта бажає мені успіхів. Вона на секунду обіймає мене, безсумнівно, залишаючи на спині мого джемпера брудні відбитки долонь. Бабетта, Леонард, Паттерсон і Стрілець залишаються чекати у приймальні ззовні, а я заходжу до повністю білої кімнати для тестів. Поліграф. Демон наповнює повітрям манжету для вимірювання тиску, яку він надів мені на руку.
Мабуть, ви пам'ятаєте цього демона з класичного голлівудського шедевру «Той, що виганяє диявола», де він оволодіває маленькою дівчинкою, яка була розбещеною, рано розвиненою дитиною кінозірки середніх років. Ось воно, дежавю: він стоїть тут і спостерігає за моїми очима — чи не побачить він, як змінюється розмір зіниць, що може вказувати на нечесність. Демон чіпляє дроти до моєї шкіри, щоб перевірити, чи я не спітніла. Як це називає Леонард? «Електропровідність шкіри».
Я кажу, що просто у захваті від сцени, де він примусив дівчинку, Ріган, йти на всіх чотирьох кінцівках спиною вперед вниз сходами, і ще в неї тоді з рота йшла кров. Набравшись нахабства, я питаю, чи демон мав особистий досвід оволодіння людиною. Чи знімався він в інших фільмах? Чи отримує він гонорар за кожен черговий показ фільму? Хто його агент?
Не відводячи очей від аркуша з даними, що друкується, з цих крихітних голок, що дрижать і виводять хвилясті лінії на смужці білого паперу, демон питає:
— Тебе звуть Медісон Спенсер?
Я кажу «так».
Натиснувши на ручку на машині, демон питає:
— І тобі справді тринадцять років?
Відповідь знову ствердна.
Демон питає: