На відміну від неї, Ґоран пив рекламний, збагачений вітамінами, енергетичний напій зі смаком кукурудзяного сиропу з таким виглядом, наче в нього щось болить. Ґоран просто відкрито відмовляється грати нав'язану йому роль. Все, що він робить, це похмуро дивиться на мене, але так він дивиться на всіх. Коли його сповнений ненависті та люті погляд впивається в мене, мене переповнюють ті ж відчуття, що охоплювали Джейн Ейр, коли на неї витріщався містер Рочестер. Я стаю Ребеккою де Вінтер під холодним, допитливим поглядом її нового чоловіка, Максима. Після того, як все життя мене пестили й мені лестили — слуги, клерки, медійні підлабузники, — зневага і ненависть Ґорана виявилися просто непереборними.
Друга причина того, що ми не йдемо на церемонію вручення нагород Академії, полягає в тому, що я велике, просто величезне, кругленьке порося. Матінка ніколи не зізнається в цьому — окрім, мабуть, в інтерв'ю журналу «Веніті Фер».
У той час, коли лімузин везе мене й маму до готелю, Ґоран залишається на літовищі, де мій тато зі шкіри лізе, аби пояснити сюрреалістичний жарт, який міститься в рішенні декорувати інтер'єр літального апарата ери космічних перельотів, вартістю в кілька мільйонів доларів, таким чином, щоб він нагадував плетену юрту печерних людей доби кам'яного віку. Тато нудитиме щодо багатовалентного впливу, який матиме наша сучасна глиняна хатка: серед добре освічених, висококультурних людей вона вважатиметься прикладом розуму й іронічності, а молоді прихильники фільмів моєї матусі, які щойно почали свій освітній шлях, сприйматимуть її як щиру і таку, що рекламує захист навколишнього середовища.
Авжеж, може, я і мрійлива, і знаходжусь у передпідлітковому віці, але я знаю, що таке «полівалентний». Начебто. Гадаю. Дуже добре знаю.
Я натискаю клавіші Ctrl+Alt+J на клавіатурі ноутбука і підглядаю за тим, що відбувається всередині нашого літака: мій батько намагається розповісти Ґоранові все про Маршалла Маклуена, в той час як Ґоран просто дивиться на камеру системи безпеки, супиться назовні з монітора комп'ютера, просто на мене.
Просто випадково, майте на увазі, одного разу — присягаюсь, я не якась там міс Розпусна МакБруднючка, — але я все ж таки натиснула комбінацію Ctrl+Alt+T і поглянула одним оком на те, як Ґоран приймає душ. Не те щоб я спеціально підглядала за ним, але я справді побачила, що в нього вже росте волосся… там, внизу. Аби зрозуміти моє настирливе переслідування Ґорана, з його розкішними губами й холодним поглядом, ви маєте знати, що перший знімок у моєму житті ще як немовляти з'явився на обкладинці журналу «Піпл». Особисто я ніколи не слугувала достойним дзеркалом успіху батьків, бо розкіш була сталим фактом. З моменту мого народження весь світ став дуже шанобливим. Максимум, на що я годилась, це слугувати сувеніром — як-от наркотики чи музика в стилі «грандж» — давно минулих років молодості моїх батьків. Всиновлені діти мали підкреслити важку працю моїх тата й мами та її результат — численні нагороди. Коли витягуєш напівпомерлу від голоду дитину з якоїсь діри в Ефіопії, миттєво переносиш її на борту «Гольфстріму» закордон і даєш їй скуштувати сир «Хаварті», зроблений з молока корів, що пасуться на пасовищі, запечений у цільнозернових тарталетках без рослинного білка, то можна бути більш-менш упевненим, що дитина тобі подякує. Чи візьміть дитину, шанси на життя в якої були близько нуля — над головою в неї вже кружляли нетерплячі стерв'ятники, — і, ясна річ, вона шаленітиме від щастя в очікуванні нудної вечірки в Барбри Стрейзанд, в Іст-Гемптоні.
Але що я знаю, я ж мертва. Дохла шмаркачка. Коли б я була дуже розумна, я була б жива, от як ви. Тим не менш, коли ви мене спитаєте, більшість людей народжує дітей тоді, коли їхній власний ентузіазм щодо життя починає вже вщухати. Дитина дозволяє нам знову відчути те захоплення, яке ми самі колись відчували, від… ну, від усього. Ще через покоління наш ентузіазм повертають нам уже онуки. Розмноження є чимось на кшталт повторної ін'єкції, яка дозволяє нам знову полюбити життя. Для моїх батьків, які спочатку переситились мною, потім всиновили цілу низку шмаркачів і, нарешті, дійшли до ворожого Ґорана, що весь час нудьгує, це гарний приклад Закону граничної плодючості, що зменшується.
Тато сказав би вам: «Кожна публіка отримує ту виставу, на яку очікує». Тобто: коли б я була більш вдячною дитиною, мабуть, вони здалися б мені кращими батьками. І в більших масштабах: коли б я демонструвала більше вдячності за безцінне диво власного життя, можливо, життя здалося б мені більш дивовижним.