Завдяки питанням анкети, що я їх уже поставила, я знаю, що старій вісімдесят сім років. Вона живе одна в окремому будинку. У неї троє дорослих дітей, які живуть на відстані понад п'ятсот миль від неї. Кожного дня вона сім годин дивиться телевізор; а минулого місяця вона прочитала чотирнадцять дамських романів.
Просто щоб ви знали, перед тим як обрати роботу телемаркетолога замість участі в Інтернет-порно: брудні Збоченці Ванзбочени, що однією рукою пишуть вам повідомлення, а другою задовольняють себе, принаймні не розіб'ють вам серце. На відміну від патологічно самотніх старих та інвалідів, яких ви питаєте про засіб для миття скла, що не залишає слідів.
Коли я слухаю цю сумну стареньку, мені так хочеться запевнити її, що смерть не така вже й погана штука. Навіть коли Біблія не помиляється, і набагато легше пропхати карамель крізь вушко голки, аніж потрапити до Раю, — ну, Пекло не таке вже й погане місце. Звичайно, вам загрожують демони, та й пейзажі тут доволі огидні, але вона познайомиться з купою людей. Судячи з коду номера її телефону, 410, вона живе у Балтиморі; тож навіть якщо після смерті вона одразу ж опиниться у Пеклі, де її тієї ж миті розірве на шматки й проковтне Полудниця чи Юм-Сіміл, це не стане для неї великим культурним шоком. Можливо, вона навіть не помітить різниці. Принаймні не відразу.
Також мені дуже хочеться розповісти їй — коли вона любить читати книжки, — що вона буде у захваті від стану смерті. У більшості випадків відчуття під час читання збігаються з відчуттям того, що ти помер. Це все таке… закінчене. Так, Джейн Ейр — це вічний, нестаріючий персонаж, але скільки б разів ви не читали ту кляту книжку, дівчина завжди виходить заміж за вульгарного, потерпілого від пожежі містера Рочестера. Вона ніколи не вступить до Сорбонни, щоб отримати ступінь магістра з французької кераміки, і ніколи не відкриє модне бістро в Нью-Йорку. Перечитуйте цю книжку Бронте скільки завгодно разів, але Джейн Ейр ніколи не ляже під ніж хірурга, щоб змінити стать, і ніколи не стане холоднокровним кваліфікованим вбивцею-ніндзя. І вона просто жалюгідна, коли вважає себе реальною Джейн — це просто чорнило, що написане на папері, але вона справді реально думає, що вона жива людина, що має життя. Вона впевнена, що їй притаманна свобода волі.
Слухаючи, як цей вісімдесятисемирічний голос плаче про свої болі, я ледве утримуюсь від того, щоб не підштовхнути її просто здатися й померти. Дати дуба. Забудьте про зубочистки. Забудьте про жуйку. Клянуся, це не боляче. Насправді, смерть допоможе їй почуватися значно краще. Я хочу сказати їй: ось, погляньте на мене, мені тільки тринадцять, і власна смерть — то найкраща подія за все життя, яка взагалі траплялась зі мною.
Оскільки розумному достатньо, я б тільки порекомендувала їй надягти надійні темні туфлі на низьких підборах, перед тим як відкинути копита.
Хтось каже: «Ось». Поряд зі мною стоїть Бабетта зі своєю фальшивою сумочкою «Коуч» і прямою спідницею, і грудьми. В одній руці Бабетта тримає черевички на ремінцях, на високих підборах. Каже:
— Мені їх дала Діана Вріланд. Сподіваюсь, вони тобі підійдуть… — і кидає їх мені на коліна.
У вухо мені продовжують лунати схлипи бабусі з Балтимора.
Черевички зроблені з лакованої шкіри срібного кольору; на щиколотках вони кріпляться ремінцями, на носках прикрашені кришталевими пряжками, а підбори-шпильки такі високі, що мені ніколи більше не доведеться пливти крізь тарганів. Це туфлі, яких я ніколи раніше не носила, бо в них я б виглядала занадто дорослою, а моя мама через це, — просто старою. Сміховинне взуття. Ці дурнуваті черевички незручні, непрактичні, занадто офіційні та занадто «дорослі».
Не перериваючи стареньку, яка все ще стогне у гарнітурі, я скидаю свої «Басс Віджинз» і вдягаю туфлі на високих підборах.
Отже, мені відомі всі вагомі причини того, чому я маю ввічливо, але твердо відмовитись приймати ці черевички… Але ж вони так мені подобаються! І сидять гарно.
Розділ п'ятнадцятий
«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Сподіваюсь, це не прозвучить занадто плутано, але я справді з цієї миті й назавжди відмовляюсь відмовлятися від надії. Чесно: я кидаю кидати. Я просто не створена бути безнадійною руїною, що втратила всі ілюзії та не має жодних сподівань на решту вічності, і що розляглась у кататонічному стані у власних фекаліях на холодній кам'яній підлозі. Зі всією вірогідністю, проект „людський геном“ одного дня виявить, що я є носієм рецесивного гену оптимізму, оскільки, незважаючи на всі свої зусилля, я все одно не можу нашкребти навіть двох днів безнадійності. Науковці майбутнього назвуть це „синдромом Полліанни“, і коли вже оцінювати, то можу сказати, що мій випадок є дуже довгою історією переслідування веселок».