У мене знову дзвонить телефон, і механічний голос повідомляє:
— У вас телефонний дзвінок за рахунок абонента від…
І дівчина з Канади, хвора на СНІД, додає:
— …Емілі.
Комп'ютер питає:
— Ви згодні сплатити за дзвінок?
І я кажу — так.
У гарнітурі лунає голос Емілі:
— Я дзвоню лише через те, що в мене надзвичайно надзвичайна ситуація, — пауза. — Батьки хочуть відвести мене до чергового психіатра. Як ти вважаєш: мені краще піти до нього?
Я хитаю головою й відповідаю:
— У жодному разі.
Рука Бабетти хапає мене за шию, її пофарбовані у білий колір нігті уштрикаються мені в шкіру, доки я не припиняю рухати головою.
— І не дозволяй їм годувати тебе «ксанаксом», — додаю я в мікрофон. З власного досвіду можу зазначити: я ніколи не відчувала себе гірше, ніж коли розкрила душу якомусь психотерапевту, а потім зрозуміла, що цей так званий фахівець — справді просто тупак, і я щойно відкрила свої найтаємничі таємниці якомусь бовдуру, одна шкарпетка у якого коричнева, а інша — блакитна. Ви можете відчути те саме, коли побачите, що на задньому бампері його «Хаммера НЗТ» з дизельним двигуном наклеєний стікер «Земля дорожча за все!» Чи помітите, як він копирсається в носі. Ваш дорогоцінний наперсник, від якого ви очікували, що він вилікує вашу спотворену psyche, в якому знайшли притулок ваші найпохмуріші зізнання — він просто якийсь козел із дипломом магістра. Щоб змінити тему, я питаю в Емілі, як так сталося, що вона підхопила СНІД.
— Як іще це могло статися? — питанням на питання відповідає Емілі. — Від свого останнього психотерапевта, звичайно.
Я питаю, чи він був розумний?
Я навіть чую, як вона знизує плечима.
— Достатньо розумний, як на терапевта, що втрачає кваліфікацію.
Граючи локоном, намотуючи його на палець, потім пхаючи його до рота, щоб погризти кінчики волосся, я питаю в Емілі: як воно — мати СНІД?
Навіть у телефоні чутно, як вона піднімає очі до неба.
— Так само, як бути канадкою, — відповідає вона. — До цього теж звикаєш.
Намагаючись переконати її, що я в захваті, я кажу:
— Це ж треба! — і додаю: — Гадаю, людина може звикнути майже до будь-чого.
Просто щоб підтримати розмову, я питаю в Емілі, чи в неї вже була менструація.
— Авжеж, — каже Емілі. — Але коли рівень вірусів у тебе в крові сягає неба, менструація втрачає присмак піднесеного очікування жіночості та перетворюється на суто біологічну і досить небезпечно-токсичну зливу в штанях.
Напевно, я досі гризу волосся, хоч і не помічаю цього, бо Бабетта б'є мене долонею по руці. Вона махає манікюрними ножицями в мене перед обличчям і нагороджує мене суворим поглядом.
У гарнітурі голос Емілі каже:
— Гадаю, коли я помру, то можу почати ходити на побачення, — і цікавиться: — А у Корі Хейма є дівчина?
Я не відповідаю — принаймні не відразу, не тієї ж миті, бо повз моє робоче місце якраз проходить юрба нових призовників до Пекла. Щойно розпочався бурхливий потік новоприбулих, котрі ще не цілком упевнені в тому, що вони вже померли. Більшість із них прикрашена гірляндами шовкових квітів, що теліпаються в них на шиях. В очах тих, на кому немає сонцезахисних окулярів, застиг приголомшений, занепокоєний вираз. Юрба, що з легкістю могла б скласти населення цілої країни, є безперечним симптомом того, що хлопців на Землі спіткала якась жахлива ситуація.
І я питаю Емілі, чи не трапилось щойно щось жахливе. Сильний землетрус? Мабуть, цунамі? Вибух ядерної бомби? Чи не впала якась дамба? Більшість приголомшених новоприбулих, які не знають, куди податися, одягнуті в яскраві гавайські сорочки, а на ремінцях, що обіймають шиї, звішуються фотоапарати. Всі вони привертають увагу яскраво-червоними сонячними опіками, а у деяких на носі блищать білі смужки оксиду цинку.
Емілі відповідає:
— Жахливий випадок на великому круїзному лайнері: кажуть, зиліон туристів померло від отруєння несвіжими лобстерами. А чому ти питаєш?
Я кажу:
— Просто так.
Десь у середині натовпу пливе знайоме обличчя. Обличчя хлопця, очі якого блищать з-під навислих брів. Волосся в нього таке густе, що стоїть сторчаком.
У моєму вусі голос Емілі питає:
— Від чого ти померла?
— Від марихуани, — кажу я. Все ще не зводячи очей з того хлопця, не дуже далеко від мене, я кажу: — Але я не стовідсотково впевнена. Я була занадто обкурена.
Навколо мене нічого не змінилося: Стрілець фліртує з помираючою — ватажком групи підтримки. Леонард ставить шах і мат якомусь заучці. Паттерсон питає когось на Землі, які шанси цього сезону у «Рейдерів».