Раптом чиясь рука обіймає мене ззаду. Рука, огорнута рукавом шкіряної куртки. І Стрілець рятує мене, буксує мене геть із інертного прибою незграбних померлих, що тиняються туди-сюди.
Бабетта дивиться на мене, Леонард не спускає з мене очей, а я кажу їм:
— Мій хлопець… він щойно був тут.
Паттерсон розплутує дроти моєї гарнітури.
— Заспокойся, — наказує Бабетта. Вона пояснює, що треба дати кілька «чупа-чупсів» чи «снікерсів» потрібним демонам. Якщо Ґорана прокляли нещодавно, його особову справу можна легко знайти. У той же час, вона веде мене в іншому напрямку, геть із залу телефонного маркетингу, взявши мене попід руки. Бабетта тягне мене коридорами, якимись сходами — то вгору, то вниз, — пробирається залами повз двері й скелети, під арками, з яких звішується чорна бахрома сплячих кажанів, через високі мости й вологі від сирості тунелі, — але увесь час залишаючись у величезному вулику штаб-квартири Пекла. Нарешті, дійшовши до заляпаної кров'ю стійки, Бабетта ліктями прокладає нам шлях крізь душі, що вже стоять у черзі, вивуджує з сумочки карамельний батончик із арахісовим маслом всередині й штовхає його демонові, що сидить за столом: напівлюдині, напівсоколу з хвостом, як у ящірки, який захоплено відгадує кросворд. Бабетта каже йому:
— Агов, Акібеле. Що в тебе є на новенького, на ймення… — і Бабетта переводить погляд на мене.
— Ґоран, — кажу я. — Ґоран Спенсер.
Жахливий соколоящер підводить очі від згорнутої сторінки газети, слинить олівець кінчиком роздвоєного язика й питає:
— Аварія в енергосистемі, шість букв?
Бабетта дивиться на мене. Потім нігтями пригладжує мій чубчик, щоб він рівно спускався мені на лоба, й питає:
— Як він виглядає, сонечко?
Ґоран, з його мрійними очима вампіра й випнутим лобом печерної людини. Ґоран, з його сердитими повними губами й непокірним волоссям, з глузливим презирством і манерами покинутого сироти. Мій безсловесний, ворожий, ходячий скелет. Мій коханий. У мене не вистачає слів. Тяжко зітхнувши, я кажу:
— Він… темний, — і швидко додаю: — І грубий.
Бабетта теж вставляє слівце:
— Він хлопець Меді, якого вона давно загубила.
Я червонію й уточнюю:
— Взагалі-то, він єдиний мій… типу хлопець. Мені ж лише тринадцять.
Демон, Акібел, обертається на стільці. Повернувшись до вкритого пилом монітора комп'ютера, він кігтями своїх соколиних лап набирає комбінацію клавіш Ctrl+Alt+F. Коли на екрані з'являється зелений курсор, що миготить, демон вводить: «Спенсер Ґоран». Кігтем на вказівному пальці він ударяє по клавіші «ентер».
Тієї ж миті хтось стукає мене пальцем по плечу. Людським пальцем. І крихкий голос питає:
— Це ви маленька Меді? — за спиною в мене стоїть згорблена старенька жінка і питає: — Ви, часом, не Медісон Спенсер?
Демон сидить, поставивши лікті на стіл і поклавши обличчя на долоні дивиться на екран монітора й чекає. Нетерпляче стукаючи кігтем по краю клавіатури, демон зазначає:
— Ненавиджу цей бісів модемний вихід… До речі, про льодовиковий… — стукнувши кігтем востаннє, демон на ймення Акібел піднімає зі стола сторінку з кросвордом. Вивчає її та питає: — Реквізит для кріббіджу, чотири букви?
Стара леді, яка постукала мене по плечу пальцем, продовжує дивитися на мене; очі в неї яскраво світяться. Волосся в неї збите й укладене локонами, білими, наче жмутки бавовни; голос у неї тремтить, коли вона каже:
— На телефонній станції мені сказали, що я можу знайти вас тут… — вона посміхається, демонструючи повний рот яскравих, наче перлини, зубних протезів, і каже: — Я Труді, місіс Альберт Марінетті… — інтонація в неї підіймається, наче вона поставила питання.
Демон сильно б'є соколиним кігтем об край монітора й напівголосно лається.
Отже, я наосліп переслідую свого палко коханого Ґорана, що ніби вийшов із моїх найромантичніших снів, але я НЕ зовсім неуважна до емоційних потреб інших. Особливо тих, хто помер нещодавно, після тривалої смертельної хвороби.
Я палко обіймаю цю похилену, невисоку, наче кущик, стару леді й верещу:
— Місіс Труді! З Колумбуса, Огайо! Авжеж, я вас пам'ятаю! — цьомкнувши її в напудрену, зморщену щоку, я питаю: — І як там ваш рак підшлункової залози? — пригадавши, в якій ситуації нам довелось побачитися, адже ми обидві мертві й приречені до пекельних злиднів назавжди, я поспіхом додаю: — Гадаю, не дуже добре.
Кліпаючи небесно-блакитними очима, бабуся каже:
— Ти була така добра й щедра до мене, ти зі мною розмовляла… — її старі пальці щипають мене за щоки. Взявши моє обличчя в долоні, дивлячись на мене знизу вгору, вона каже: — Отже, перед останньою подорожжю до хоспісу я спалила церкву.