Досить зазначити, що донедавна я була цілком і повністю задоволена своїм вибором. Кожен із нас обирає власний шлях — бути спортивним, уїдливим чи розумним, — і обирає він його з такою непохитною впевненістю у тому, що він ітиме цим шляхом усе життя, яку може мати тільки маленька дитина.
Однак, у світлі правди: що померла я зовсім не від передозу марихуани… що Ґоран повів себе зовсім не як мій романтичний ідеал… що плани мої не принесли моїй родині нічого, окрім душевного болю, — треба зробити висновок, що не така я вже й розумна. А цей висновок підриває всю мою концепцію себе самої.
Навіть зараз я намагаюсь уникати таких слів, як «сторонитися», «передавати» (у непрямому значенні) і «weltschmerz», так ґрунтовно похитнулась моя віра в себе саму. Справжня причина моєї смерті викриває мене як ідіотку: я вже більше не Юна Розумниця, а спантеличена, претензійна позерша. Не діамант, а шахрайка, яка створила власну ілюзійну реальність за допомогою купки слів, що справляють глибоке враження. Такі словникові реквізити слугували мені замість тіней для повік, імплантатів грудей, фізичної координації, упевненості. Ці лексеми: «ерудит», «сторонитися», «затьмарювати», — слугували мені замість милиць.
Мабуть, краще визнати цю ступінь особистої облудності ще у ніжному віці, аніж утратити звичне відчуття самості у зрілому, коли краса та юність вже зів'януть, чи коли сила і жвавість відійдуть у минуле. Мабуть, значно гірше чіплятися за сарказм і презирство, доки не опинишся в ізоляції, бо всі однолітки тебе ненавидітимуть. Тим не менше, ця крайня форма курсу психологічної корекції здається досить… такою, що спустошує.
Повністю усвідомивши цю кризу, я повертаюсь назад по власних слідах, до клітки, куди я потрапила, коли вперше опинилась у Пеклі. Я розмахую руками, і діамантовий перстень, який мені подарував Стрілець, печатка, спалахує важким украденим блиском. Я більше не можу вдавати з себе авторитет у питаннях померлих, тож я знову заходжу до місця, огородженого брудними ґратами, повертаюсь до затишності, що її дарує замок, до іржі й бруду, що глибоко в'ївся, подряпаного гострим кінчиком англійської булавки мертвого панк-рокера. Мої сусіди, засуджені до власних тюремних камер, мовчать, обхопивши голови руками; жаль до себе так давно заморозив їх і вкинув у стан кататонії, що їх з усіх боків оточує павутиння. Або ж вони міряють кроками клітки, товчуть кулаками повітря і щось бурмотять.
Ні, для мене зовсім не занадто пізно звернути на шлях удаваних веселощів чи примхливості; я все ще можу почати енергійно жбурляти тіло на якісь гімнастичні мати чи малювати похмурі шедеври; утім, заваливши свою попередню стратегію, я більше ніколи не матиму достатньо довіри до певної ідентичності. Яку б маску я не одягла у майбутньому: чи то спортсменки, чи то наркоманки, чи то усміхненої фотокартки на упаковці сухих сніданків «Вітіс», чи то auteur'а, що безперервно п'є абсент, — ця нова личина завжди здаватиметься такою ж фальшивою та вимушеною, як накладні нігті чи татуювання, що змивається водою. Все життя після смерті, яке мені залишилося, я відчуватиму себе такою ж підробкою, якою є черевики Бабетти начебто «Маноло Бланік».
Поряд зі мною у клітках розсілися забудькуваті душі: їх так поглинули шок і покірність, що вони не здатні навіть зігнати мух, які повзають по їхніх брудних руках. Ці мухи вільно пересуваються брудними щоками і лобами. Чорні мухи, великі, наче родзинки, прогулюються скляними поверхнями широко відкритих, нерухомих очей моїх сусідів. Ті навіть не помічають, як мухи залазять до їхніх відкритих ротів, а потім знову з'являються на обличчі, виповзаючи з носа.
За ґратами інших кліток їхні мешканці видирають з голови волосся. Розгнівані душі, вони рвуть на шматки свої тоги й одіж, зривають із себе горностаєві шуби, і савани, і шовкові сукні, і твідові костюми з вулиці Севіл Роу. Дехто з них, наприклад римські сенатори чи японські сегуни, померли й були засуджені до Пекла задовго до того, як я навіть народилась. Ці замучені кричать щосили. Краплі їхньої безтямної слини створюють туман у смердючому повітрі. Піт стікає струмками в них по лобах і щоках, набуваючи жовтогарячого жевріння у навколишньому світлі від пекельного полум'я. Натуралізовані прибульці до Аїду молотять повітря руками й ногами, щуляться, трясуть кулаками у напрямку палаючого неба, б'ються головами об залізні ґрати, доки не сліпнуть від потоків власної крові. Інші впиваються нігтями у власне обличчя, здираючи з нього шкіру, видряпують очі. Верещать хриплими, зірваними голосами. У прилеглих клітках… у клітках за рядами кліток… опинившись у пастці, ряди кліток тягнуться до палаючого горизонту у будь-якому напрямку. Незчисленні мільярди чоловіків і жінок жалібно скиглять, впадають у відчай, викрикують свої імена чи становище в суспільстві — монархи, платники податків, переслідувані меншини, законні володарі власності. У цій пекельній какофонії історія людства розколюється на особистий протест. Вони вимагають прав, притаманних їм від народження. Наполягають на своїй праведній невинності як християн, чи мусульман, чи євреїв. Філантропів чи лікарів. Тих, хто творить добро, чи мучеників, чи кінозірок, чи політичних активістів.