У Пеклі нам завдає тортур саме прихильність до певної ідентичності.
Вдалині, ідучи тим самим шляхом, яким я так нещодавно повернулась, пливе яскраво-синій спалах. Пляма яскраво-синього кольору, яку чітко видно на тлі жевріючого помаранчевого й червоного полум'я, цей синій німб, гойдаючись, просувається вперед, продирається з-поміж віддалених кліток і їх волаючих мешканців. Синя іскра рухається, не зупиняючись, повз померлих президентів, що скрегочуть зубами, й не звертає жодної уваги на забутих імператорів і володарів. Синя пляма щезає за купами іржавих кліток, зникає за юрбами безумних колишніх римських пап, її загороджують залізні вулики усунутих і кинутих за ґрати шаманів, що схлипують, і отців міст, і вигнаних похмурих членів роду, — лише для того, щоб за секунду стати трохи синішою, трохи більшою, трохи ближчою. Таким чином яскраво-синя пляма рухається зигзагом, наближається, просувається лабіринтом відчаю і розчарування. Яскраво-синій, що губиться у хмарах мух. Синій, що прикривається час від часу повітряними ямами густого, темного диму. Утім, він знову з'являється, більший, ближчий, аж доки синя пляма не стає волоссям, пофарбованим у синій колір ірокезом на бритій голові. Голова похитується, сидячи на плечах, затягнутих у чорну шкіряну мотоциклетну куртку; її підтримують і просувають уперед дві ноги, одягнені у джинси з синього деніму, а також дві ступні, взуті в чорні черевики. Із кожним кроком на черевиках дзеленчать велосипедні ланцюги, огорнуті навколо щиколоток. Панк-рокер, Стрілець, наближається до моєї камери.
Притискаючи одну затягнуту в чорну шкіру руку до тулуба, Стрілець несе коричневий конверт із цупкого паперу. Запхавши руки в кишені джинсів, затиснувши конверта між ліктем і стегном, Стрілець поводить прищавим підборіддям у мій бік і каже:
— Агов! — потім кидає погляд на людей, що нас оточують, поглинених поганими звичками, відчуттям власної правоти і похіттю. Кожна особа відрізана, ізольована від будь-якого майбутнього, будь-яких нових можливостей, замкнута у шкаралупі власного минулого життя. Стрілець хитає головою та каже:
— Не треба ставати схожою на цих лузерів…
Він не розуміє. Правда полягає в тому, що я — передпідліток, і мертва, і неймовірно наївна й дурна — а ще я приречена на Пекло. Назавжди.
Стрілець дивиться мені просто в очі й каже:
— Очі в тебе геть почервонілі… псоріаз посилився?
До того ж, я брехуха. І я відповідаю:
— Насправді, ніякого псоріазу в мене немає.
Тоді Стрілець питає:
— Ти плакала?
І брехуха така велика, що відповідаю:
— Ні.
Не те щоб приречення до Пекла — цілком моя провина. На свій захист хочу зазначити, що тато завжди казав, ніби диявол — то одноразові пелюшки.
— Смерть — процес довгий, — зауважує Стрілець. — І твоє тіло — перша частина тебе, якій настає гаплик.
Тобто: окрім цього, мають померти і твої мрії. Потім — твої сподівання. І гнів на те, що ти витратила ціле життя на вивчення лайна, і любов до інших, і заробляння грошей, — і все лише для того, щоб урешті-решт цей непотріб перетворився на абсолютний нуль. Насправді вмирання фізичної оболонки — то найлегше. Окрім цього, мають померти і спогади. Й его. Гордість, і сором, й амбіції, і надія — і на те, щоб зник увесь цей непотріб, який звуть «особистими рисами», можуть піти століття.