Утративши свого демагога, нетямущі трутні Гітлера неминуче тягнуться за мною та Стрільцем, перетинаючи Пустелю лупи по наших слідах, коли ми продовжуємо свою подорож. Звичайно ж, я попрохала їх позбутися позбавлених смаку пов'язок, а щоб зробити прохання більш наполегливим, я трохи помахала богохульними вусиками.
Не встигли ми дістатися Озера теплуватої жовчі — ми зі Стрільцем і наша група новообраних підлабузників, — коли нам зустрілася велична жінка, що влаштувала королівський прийом серед кортежу обслуги, що постійно вклонялася їй і шукала порошинки на її одягу. У якості трону їй слугувала величезна купа зіпсованих горішків у шоколаді «Елмонд Джой», а члени її двору утворювали концентричні кола навколо кайми її сукні з прикрашеної вишивкою парчі. Жінка, яку спіткав нечуваний своєю жорстокістю істеричний припадок, мала корону чи діадему з перлин, що прикрашала її вишукану зачіску. Коли придворні вже вкотре низько вклонились їй, вона перевела погляд на нас із Стрільцем, і її тонка посмішка миттєво зникла.
Коли наше товариство подорожніх наблизилось до цього нового визначного місця, Стрілець нахилився і наблизив губи до мого вуха. Мені у носа вдарив запах поту від його футболки із зображенням групи «Рамонес», коли він прошепотів: «Катерина Медичі…»
Якщо спитати пораду в мого тата, він би відповів так: «Секрет успішності комедіанта полягає в тому, що не треба замовкати доти, доки ви не почуєте сміху». Тобто: будьте стійкими. Тобто: будьте наполегливими. Примусьте сміятися хоч одну людину, а потім, користуючись законом важеля, поширте цей сміх на інших. Як тільки хтось вирішить, що ви кумедні, все більше людей почнуть з ним погоджуватися.
Заховавши крихітні вусики Гітлера у безпечну кишеню спідниці-шортів, я слухала репліки Стрільця.
— Вона, здається, королева. Звідки — не знаю.
Із Франції доби Ренесансу, відповідаю я, королева і дружина Генріха II, померла у 1589-му. Скоріше за все, на вічне пекельне полум'я її засудили за підбурювання, що вилились у масову різанину в ніч св. Варфоломія, коли паризькі городяни жорстоко вбили тридцять тисяч французьких гугенотів. В міру того як ми наближаємося, королева починає затримувати на нас погляд, можливо, відчуваючи мої щойно отримані сили й зростаюче палке бажання збільшити їх. Так само, як Гітлер застряг в образі пишномовного хвалька, а графиня Баторі — у стані вічно молодої красуні, Катерина Медичі, здається, занадто зациклена на своєму високому, благородному походженні.
Стрілець зупинився, дозволивши мені самій продовжити наближення, і кожен мій крок скорочував дистанцію між мною та моїм новим супротивником. З-за моєї спини, стоячи на безпечній відстані, Стрілець вигукнув: «Мочи її, Медісон! Надери їй солодку королівську дупу!..»
Визнаю: цей виклик на двобій може здатися досить грубим і недозрілим, оскільки складався він із того, що я помчала щодуху на ціль, викрикуючи літанію дитячих прокльонів, наприклад: «Готуйся до смерті, ти, брудна, смердюча, дупоголова, немита, дурна, соплива, зарозуміла макаронниця!» — після чого сміливо зіштовхнула Катерину Медичі з її цукеркового трону та спрямувала на неї град ударів ногою, подряпин від нігтів, висмикувань волосся, дикунського лоскотання й жорстоких щипків. Утім, незважаючи на це шкільне варварство, мені вдалося примусити величну Медичі спожити повний рот бруду після успішного розташування її величності на землі, обличчям донизу. Тому відносно невеличкої ваги мого тіла, спрямованого крізь найгострішу точку мого ліктя, що врізався їй прямісінько поміж лопаток, виявилося достатньо, щоб примусити її королівську Кетіність повторити під примусом: «Si! Si! Я брудна макаронниця, і велика клізма, і від мене тхне, наче від протухлої котячої сечі…» Само собою зрозуміло, що ані Катерина, ані її паразити-придворні не розуміли жодного слова з того, що вона казала, але її примусова промова здалася Стрільцю напрочуд комічною, і він вивергнув справжній вулкан грубого реготу.