На цей момент Бабетта вже дісталася мене й стоїть біля мого ліктя, постукує носком підробленого «Маноло Бланік», і підкреслено нетерпляче дивиться на циферблат давно вже зіпсованого годинника.
Аби виграти час, я підіймаю вказівний палець, одними губами промовляю: «Зачекай», водночас розповідаючи мешканці Техасу, що вона нічого не встигне зробити за той короткий час, що залишився їй на Землі, аби заслужити собі місце в Раю. Вона має піклуватися про близьких, припинити тягти ковдру на себе і дозволити тим, хто її любить, повернутися до власного дорогоцінного короткого безладного життя. Так, ще вона має попередити їх не тиснути на клаксон і не викидати сигаретні недопалки, але потім їй слід іти далі.
Я раджу їй:
— Та помирайте вже, — потім підношу палець до контрольної дошки, кажу: — Будь ласка, не кладіть слухавку, — і натискаю на кнопку. Різко розвертаючись на стільці до Бабетти, я високо підняла брови, задаючи німе питання. Вираз мого обличчя — це одне велике «Прошу тебе!»
Бабетта розгортає папір. Стукає наманікюреним нігтем по числу в самому низу довгої колонки ледь видних, роздрукованих на матричному принтері, цифр.
— Судячи із «Загальної кількості балів провини»… — і показує мені на число, — ось тут, бачиш? — Бабетта передає мені аркуш із результатами і радить: — Тобі слід подати апеляцію, — промовивши це, вона повертається на одному старенькому підборі та йде геть.
Мій останній пекельний новобранець, — молодичка з Техасу, яка тисне на клаксон, викидає сигаретні недопалки й потихеньку помирає, — вона все блимає, блимає на «паузі».
У спину Бабетті я кричу нове питання — стосовно того, що таке «апеляція».
У відповідь, навіть не обернувшись, відійшовши вже на чотири… п'ять… шість АРМ і продовжуючи віддалятися, Бабетта кричить:
— Ти навіть не маєш бути тут…
По всьому нескінченному ряду телемаркетологів, з обох боків повертаються обличчя, і їхні власники витріщаються на мене. Група найманців і новобранців, які потрапили з корабля на пекельний бал, тиняються у межах чутності, і від подиву у них витягуються обличчя. Від цього невеличкого скупчення відділяється одна людина: це не боягузливий пірат з руками по лікоть у крові, і не похила людина, одягнена у найкращий костюм для похорон. Ні, незнайомець приблизно того ж росту й статури, що і я. Гадаю, не помилюсь, коли скажу, що йому років тринадцять. Це дівчина, і її можна було б прийняти за колишню мене: чисту, чемну Медісон Спенсер, взуту в скромні черевики й одягнену в твідовий костюм, старанно обраний таким чином, щоб на ньому не було видно бруду. На відміну від моєї теперішньої особистості, маленька незнайомка не хвалиться висохлими плямами крові демонів на руках і обличчі, волосся в неї ретельно розчесане й дуже охайно укладене. Простягнувши мені тонку руку з охайними рожевими нігтями, дівчина питає:
— Медісон Спенсер? — вона спокійно дивиться на мене, не відводячи погляду; подвійний ряд її білих зубів закутий у скобки з нержавіючої сталі. Вона ввічливо каже: — Дозвольте відрекомендуватися. Мене звуть Емілі Енн Мартін.
Так, це та маленька дівчина, що вмирала від СНІДу, чия мама плакала у слухавку. Емілі з Канади. Вона продовжує: «Яка красива у вас каблучка…» — дивлячись на діамантовий перстень, що його Стрілець поцупив у графині-вампірші, як там її звати, і віддав мені, коли я щойно прибула до Пекла.
Підтримуючи традиції робити подарунки, цілком імпульсивно я знімаю перстень. Кажу:
— Ласкаво просимо до Пекла!
І надягаю їй величезну прадавню сяючу прикрасу на тонкий цнотливий палець. Крихітна передача влади.
Бабетта, яка встигла відійти ще далі, кричить:
— Чиновники щось там наплутали! — так голосно, що почути її можуть усі оточуючі, вона продовжує: — Перевір цифри сама, — і додає: — Бо зараз, цієї хвилини, ти маєш бути у Раю.
Клавіша «пауза», що досі блимає на телефоні… чиста рука Емілі, все ще простягнута, затаврована ознакою того, що тепер вона мій перший помічник… мої вбивчі легіони й тільки-но прибулі нові послідовники, які не зводять із мене очей… усе Пекло, затамувавши подих, чекає на мій наступний крок.