— Прошу, дитинко, не клади слухавку… Меді, як же ми жалкуємо, що залишили тебе на самоті з цим негідником!
— Цим… — шипить мама, — цим… найманим убивцею!
Гадаю, вони зараз говорять про Ґорана.
Отже, я долала демонів. Я скидала тиранів і брала на себе командування їхніми завойовницькими арміями. Мені тринадцять років, і я привела тисячі вмираючих людей у наступне життя майже без смутку. Я так і не отримала неповну середню освіту, але я капітально перебудовую саму природу Пекла, причому роблю це згідно з планом і конкретним бюджетом. Я з легкістю вживаю такі слова, як «абсанс», і «полівалентний», і «ієрархія», але коли я почула, як плачуть мої батьки, я геть розгубилась. Я не в силах брехати їм і звертаюсь за допомогою до засохлого шматка вусів Гітлера. Щоб заспокоїтися і зупинити сльози, що все печуть мені очі, я звертаюсь до корони Медичі. Я кажу в мікрофон своїм батькам, щоб вони припинили плакати. Так, кажу я, це правда, я дійсно мертва. Крижаним голосом дітовбивці Жиля де Ре я розповідаю родині, що залишила крихкий смертний світ і зараз мешкаю у вічності.
Тут плач по той бік з'єднання ущухає. Тихим хриплим шепотом тато питає:
— Меді… — голосом, що тремтить від священного жаху, він питає: — Ти тепер сидиш поруч із Буддою?
Брехливим голосом серійного вбивці Туга Бехрама я запевняю батьків, що все, чого вони мене навчали: відносність моралі, повторне використання, секулярний гуманізм, органічна їжа, розширена свідомість Геї, — все це виявилося абсолютною істиною.
Радісний голосний сміх зриваються з губ мами. Чистий видих полегшення.
Атож, я їх запевняю, що мені тринадцять, і що я залишаюсь їхньою дорогою дівчинкою, і що я мертва… але я на віки вічні оселилась у безтурботному, мирному Раю.
Розділ тридцять четвертий
«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон, Ми з мертвим поліцейським загоном плануємо влаштувати собі невеличку мандрівку, щоб поспілкуватися трохи з живими. І пограбувати Землю, позбавивши її запасів цукерок».
Леонард полюбляє іриски «Кенді Корн», ці фальшиві ядра з цукру-піску, пофарбовані стрічками білого, помаранчевого й жовтого кольору. Паттерсон обожнює карамель із шоколадним смаком, більше відому як «Тутсі Ролз». Стрілець жадає знову скуштувати надмірно солодку суміш арахісу й ірису, що продаються під назвою «Біт-О-Хані». Бабетті ж не треба нічого, крім м'ятних «Сертс».
Як пояснює Леонард, Гелловін — то єдина регулярна можливість для мертвих мешканців Пекла відвідати живих на Землі. Від заходу сонця й до півночі прокляті можуть ходити — і бути видимими — серед живих. Розвага закінчується, коли проб'є дванадцята; і, як у казочці про Попелюшку, ті, хто не дотримаються цієї комендантської години, будуть суворо покарані. Як зазначає Бабетта, ті, хто спізнився, змушені блукати землею цілий рік, аж до заходу сонця наступного Гелловіна. Дякуючи розплавленій пластмасі її старенького годинника «Свотч», Бабетта одного разу не встигла повернутися вчасно і була приречена блукати, непомітна і нечутна, серед самозакоханих живих цілих дванадцять нудних місяців.
Готуючись до грабіжницького наскоку на Гелловін, ми сидимо разом і шиємо, клеїмо, ріжемо наші костюми. Чемпіон із шахів, мозковий центр Леонард зубами відриває оборку від штанів, гризе і роздирає штанини. Підхопивши з землі жменю золи і попелу, Леонард натирає ними штани. Він бруднить драну сорочку і витирає брудні долоні об обличчя.
Дивлячись на нього, я питаю, кого він буде зображати: бродягу? Жебрака?
Леонард хитає головою: ні.
— Зомбі? — не відстаю я.
Леонард знову хитає головою і зізнається:
— Я п'ятнадцятирічний раб-переписувач, який загинув під час пожежі, що зруйнувала знамениту бібліотеку Птоломея І в Александрії.
— Це був мій наступний варіант, — брешу я. Дихаючи на лезо мого прикрашеного дорогоцінним камінням кинджала і поліруючи його, я цікавлюсь у Леонарда, чому він обрав саме цей костюм.
— Та це не костюм, — сміється Паттерсон. — Саме переписувачем він і був. І саме так і помер.
Може, Леонард виглядає і поводиться, наче сучасний хлопець, але він перебуває серед мертвих із сорок восьмого року до нашої ери. Паттерсон, одягнений у футбольну форму, який виглядає стовідсотковим американським красенем, пояснює це, поліруючи бронзовий шолом. Потім знімає футбольний шолом і надягає на своє світле кучеряве волосся бронзовий.
— А я — афінський піхотинець, що загинув у битві з персами у чотириста вісімдесятому році до нашої ери.
Проводячи гребінцем по волоссю, не намагаючись приховати яскраво-червоні шрами на зап'ястках, Бабетта зізнається: