Іво Андрич
Проклятий двір
УДК 82-3+821.163.41
А 65
Андрич, Іво
Проклятий двір : роман / Іво Андрич; пер. із серб. Андрія Любки. — Чернівці: Книги — ХХІ, 2020. — 136 с.
ISBN 978-617-614-310-9
Ова књига је штампана уз финансијску помоћ Министарства културе и информисања Републике Србије.
Ця книга видана за фінансової підтримки Міністерства культури та інформування Республіки Сербії.
Жодну частину з цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва.
ISBN 978-617-614-310-9
Перекладено за виданням:
Andrić, Ivo. Romani. PROKLETA AVLIJA. — Beograd, Laguna, 2014. — 768 str.
All rights reserved:
© The Ivo Andrić Foundation, Beograd, SERBIA
© Книги — ХХІ, 2020, видання українською мовою
© Андрій Любка, 2020, переклад
© Анна Стьопіна, 2020, обкладинка
Усі права застережено
Зима, снігу намело аж до хатніх дверей, він приховав реальні обриси і всьому надав одного кольору й вигляду. Під цією білістю зник і маленький цвинтар, на якому лише найвищі хрести стримлять із глибокого снігу. Тут видніються сліди вузької стежки на незайманому снігу; стежку витоптали вчора під час похорону фра Петара. Вкінці ця тоненька стежина закручується неправильним колом, а сніг довкруж неї рум’яниться кольором розквашеної глини, і все це скидається на свіжу рану посеред суцільної білосніжності, що тягнеться скільки око сягає і непримітно губиться в сивій пустелі неба, все ще вагітного снігом.
Усе це видно з вікна келії фра Петара. Білість зовнішнього світу змішується тут із дрімливими сутінками, що панують у келії, а тиша гармонійно співживе з тихим шумом його численних годинників, які все ще працюють, хоча деякі, незаведені, вже й зупинилися. Тишу порушує лише приглушена суперечка двох ченців, які в сусідній порожній келії складають список речей, що залишилися після фра Петара.
Старий чернець Мійо Йосич бурчить щось нерозбірливе. Це відголосок його колишніх спорів із покійним фра Петаром, що — як «відомий годинникар, зброяр та механік» — пристрасно збирав усілякий інструмент, витрачаючи на нього монастирські гроші, і ревно оберігав його від сторонніх. Потім він голосно сварить молодого фра Растислава, який пропонує накласти піч, щоб не здійснювати перепис у студеній кімнаті.
— Що за жалюгідна молодь! Усі ви, молоді, такі — мерзлякуваті, як панночки. Треба йому теплу кімнату! Наче мало клали й топили цієї зими!
Тут старому, мабуть, пригадалося, що цим він докоряє покійнику, над яким ще й земля не зляглася, і він прикусив язика, але одразу ж продовжив картати хлопця.
— Я завжди казав: ти не Растислав, а Растивпав! Навіть ім’я твоє, хлопче, нічого доброго не віщує. Допоки монахів було звати фра Марко, фра Мійо, фра Іво — і часи були добрі, а ви тепер берете імена з романів чи ще казна-звідки, і от маєш — як не фра Растислав, то фра Воїслав чи фра Бранимир. Так і живемо.
Молодий чернець відмахується рукою від цих кпинів і докорів, які чув уже сто разів і ще бозна-скільки буде змушений слухати. А робота продовжується.
Люди, що переписують спадщину небіжчика, який ще два дні тому був тут, живий, як і вони тепер, виглядають якось по-особливому. Вони — представники переможного життя, що йде своїм шляхом і за своїми потребами. Але це не звитяжні переможці. Їхня заслуга лише в тому, що пережили покійника. І коли людина дивиться на них ось так збоку, то виглядають вони трохи як грабіжники, але грабіжники, яким гарантовано безкарність і які знають, що власник не може повернутися і заскочити їх на гарячому. Вони, звісно, не є такими, але чимось таких нагадують.
— Пиши далі, — чутно грубий голос старого монаха, — пиши: «одні кліщі великі, крицеві. Одна штука».
І так усе по черзі, інструмент за інструментом, а вкінці кожен записаний предмет тупо грюкає, кинутий на купу інших скиданих інструментів, що лежать на малому дубовому верстаті фра Петара.
Коли людина так їх слухає й розглядає, все в ній мимоволі повертається від життя до смерті, від тих, які рахують і привласнюють, до того, хто все згубив і кому більше нічого не треба, бо і його самого вже нема.
Ще три дні тому на широкій ліжниці, з якої вже зникли сінник і простирадло, а залишилися тільки голі дошки, лежав або ж сидів фра Петар — і розповідав. І тепер, дивлячись на його засніжену могилу, молодий чернець насправді думає про ті розповіді. І хочеться йому втретє і навіть учетверте сказати, як гарно фра умів розповідати. Але цього він сказати не може.