Тільки час від часу проявляється в ньому старий Караджоз, і тоді він перед здивованим і забобонно переляканим Двором здійснює якийсь зі своїх вибриків, як і десять-п’ятнадцять років тому.
З чудною мішаниною подиву й гіркоти, що й після стількох років відчувалася в його тоні й словах, фра Петар розлого розповідав, як цей «старий злодіяка» на його очах добув зізнання від якихось вірменів, арештованих у справі розкрадань на державному монетному дворі.
Із монетного двору повільно, але постійно зникав дорогоцінний метал. У підсумку ця справа дійшла до самого султана, який гнівно погрожував покарати високих чиновників найстрашнішими карами, якщо крадіжки не припиняться, а винуватці не будуть знайдені і державі не відшкодуються збитки. Тоді сполохана влада арештувала кількох безпосередніх крадіїв із монетного двору, а затим і одну велику й розгалужену вірменську родину торговців, бо всі ниточки розслідування провадили в її крамниці. Вісьмох дорослих чоловіків із цієї родини було запроторено в Проклятий двір. Тут ці смагляві і вгодовані люди влаштували собі таке життя, яке за всіх обставин можуть і вміють влаштувати собі лише багатії. Їм привезли цілі гори меблів і ковдр, щодня їм приносили вдосталь їжі. Ніхто їх не чіпав і не допитував. І коли вже виглядало на те, що на цьому вся ця справа й закінчиться, постарілий Караджоз здійснив один із своїх подвигів молодості.
Одного ранку, коли голова цієї родини, старий, задиханий і товстий Кіркор сидів на подвір’ї, на лавці в заглибині в’язничного муру, раптово з’явився управитель і сів біля нього на лавку, де місця ледь вистачало для одного. Нічого не кажучи, він всією своєю вагою все сильніше притискав до муру Кіркора, який і без цього дихав дуже важко. Зовсім затиснувши старого в кам’яному кутку, він сказав йому тихим, але страшним голосом, без вступу:
— Слухай, це гучне діло (зачіпає самого султана!) і треба його вирішити одразу, бо високі чиновники, невинні люди, втратять через нас голови. Ти вірменин, а значить — лукавий і кмітливий, а я вартий як мінімум трьох вірменів. Тому давай четверо нас разом пошукаємо вихід із цієї заплутаної і дуже небезпечної справи. Ті кілька заарештованих крадіїв — порожнє місце, а не люди. Вони збитків відшкодувати не можуть. Заплатять головою. Але ви їхні спільники. Ви купували крадене за безцінь. Ви ще можете врятувати голови й відкупитися. Я знаю, що ти невинний, але це хтось із твоїх затіяв. Та поки вкрадене не буде знайдено й повернуто в державну казну, винен ти. Тому давай ми це владнаємо якнайшвидше, бо інакше, я тобі присягаюся, це м’ясо спадатиме з тебе в муках, аж поки не залишиться на тобі стільки, як у десятирічного хлопчака.
Старий вірменин, притиснутий, не міг ані подиху перевести, ані слова сказати. Караджоз пошепки говорив йому далі. Спочатку назвав величезну суму, яку родина має сплатити. Від цієї цифри торговцеві потемніло в очах і задерло в горлі. Але Караджоз і далі притискав його до муру.
— Нічого, нічого. Збитки й справді величезні, якщо навіть не більші, а це приблизно чверть вашого сукупного рухомого майна. Оскільки ви про своє майно завжди даєте неправдиві відомості, принаймні в чотири рази менші, ніж є насправді, то це виходить всього лиш шістнадцята частина. Послухай мене і поверни все. Так ми залагодимо справу. А якщо не повернеш…
Тоді Караджоз виклав торговцеві, який слухав його із заплющеними очима і пришвидшеним диханням, весь свій диявольський план.
У їхніх сім’ях в останні дні випадково захворіли двоє людей. Підозрюють, що це може бути й чума. Це треба лише оголосити, і тоді всі вони — від малого до старого — опиняться у вірменській лікарні для заражених. А там принаймні половина з них може й справді захворіти і померти. Знайдуться люди, чужі або з прислуги, що за цей час проникатимуть у їхні порожні будинки й крамниці і покрадуть все, що на виду, і все, що сховане. А потім настане все те, що трапляється із заразними, їхніми будинками й майном.
І говорячи це, він притискав до муру майже непритомного вірменина, який намагався щось сказати, сичав і крутив очима, вимагаючи трохи часу і вільного простору, щоб помізкувати, домовитися зі своїми, але Караджоз не давав йому ні одного, ні другого, повторюючи лиховісним шепотінням, що все має бути вирішено цієї миті і на цій лавці.
Численні в’язні, що, як і завжди, розбіглися перед Караджозом у свої камери чи найвіддаленіші закутки Двору, не могли нічого з цього ні побачити, ні почути. Вони лише відчували, що між старим Кіркором і Караджозом там, у тій заглибині, відбувається важкий порахунок. Після довгого очікування вони бачили, як управитель іде в канцелярію наглядачів, що містилася над брамою, і як Кіркор, спотикаючись і зупиняючись на кожному кроці, наче в лихоманці, човгає до камер, де були члени його родини. Звідти якийсь час долинали сварки і крики — розпачливий і даремний опір молодих членів родини, а потім все раптом стихло. Старий Кіркор підтримуваний двома найстаршими своїми синами, пішов до наглядача, щоб домовитися про спосіб відшкодування.
Протягом кількох наступних днів їх усіх випустили, по двоє-троє за раз.
Тижнями Двір обговорював, як Караджозу вдалося здерти з Кіркора таке величезне стягнення, повторюючи все з подробицями, які могли знати тільки вони двоє, але про які в чудесний спосіб в’язні або довідалися, або ж вигадували й прибріхували самі.
Частенько фра Петар розповідав про Караджоза, завжди зі змішаним відчуттям обурення, огиди і якогось різновиду мимовільного захвату, зі здивуванням, не зрозумілим навіть для нього, але і з бажанням та потребою якомога краще змалювати словами образ цього чудовиська, щоб він цілком ясно постав і перед слухачами, аби й вони дивувалися з нього. І весь час бодай навіть іронічним слівцем він повертався до нього, наче відчуваючи, що з ним ще не покінчено.
Але так само живо і з подробицями він розповідав і про життя Двору загалом, про цікавих, смішних, жалюгідних, дивакуватих людей у ньому; вони йому були ближчі і знав він їх краще, ніж розбійників, убивць і похмурих злочинців, яких він, наскільки міг, уникав.
Та це було не найважливішим і не займало найбільше місця в спогадах фра Петара з Проклятого двору, про який в останні дні свого життя він стільки розповідав хлопчині біля себе.