Фра Петар розмовляв жвавіше. Він тішився, що знайшов цього співрозмовника, але подумки одразу відзначив: я тут розмовляю з хворою людиною. Не треба було знати людей аж настільки, як знав він, щоб дійти до цього висновку.
— Так, так, — говорив молодий турчин з якоюсь майже західною ввічливістю, але це «так, так» підтверджувало більше думку фра Петара про нього, ніж вимовлені фра Петаром слова.
Але й такі, якими вони були, розмови ці, вочевидь, були обом арештантам приємні й дорогі, як неочікувані дари того, чого тут найбільше не вистачає; через це вони їх постійно поновлювали і після кожної зупинки продовжували.
Двоє торговців дивилися на них з прихованим здивуванням і ще краще прихованою підозрою.
А коли почало сутеніти, молодий турчин і фра Петар вечеряли разом. Вечеряв фра Петар, бо парубок не їв нічого, жуючи довго й незосереджено один і той же шматок. Простий і відкритий, фра Петар йому казав:
— Чаміл-ефенді, не ображайся, але це недобре, що ти не їси.
І пояснював йому, що людина в неволі має їсти більше, ніж у добрі часи, щоб бути сильнішою і в кращому гуморі.
— Так, так, — відповідав молодик, але й після цього не їв більше, ніж досі.
Наступного дня вони продовжили розмови, які були довшими, живішими й природнішими. Час минав приємніше і швидше надходив вечір. З сутінками розмова бувала повільнішою й ощадливішою. Говорив лише фра Петар. Навіть неуважне «так, так» співрозмовника почало відставати. Парубок все більше замикався в собі і лише спусканням і підійманням важких повік підтверджував усе, майже не беручи участі в розмові.
За червонуватою загравою на небі й на вершечках поодиноких кипарисів за високим муром було видно, як сонце раптово зникає десь там на іншій стороні невидимого міста. Якийсь час і все подвір’я було залитим рум’яним сяйвом, але воно швидко порожніло, як перехилений чотирикутний посуд, і все більше повнилося тінню перших сутінків.
Вартові заганяли в’язнів у камери, а ті, як неслухняне й розбурхане стадо, розбігалися перед ними і втікали у віддалені закутки подвір’я. Нікому не хотілося прощатися з днем і лізти в задушливі камери. Долинали крики й удари.
Цієї миті до камери, перед якою ще сиділи чернець і парубок, прибіг вартовий, викрикуючи ім’я молодика. За кілька кроків від нього біг другий і викрикував те саме, тільки більш наполегливо. Так у всіх схожих місцях ці дрібні служки швидкі, коли за ними стоїть наказ вищих, швидкі на добрі й лихі справи, залежно від природи розпоряджень. У цьому випадку йшлося про добру. З увагою, яка тут дуже рідкісна, обоє запропонували парубкові одразу ж перейти в інше, виділене для нього приміщення. Допомогли йому зібрати речі. Було зрозуміло, що його переводять у краще місце.
Парубок, не надто здивувавшись і ні про що не питаючи, прийняв цю неочікувану увагу як наказ. Перед виходом обернувся до свого співрозмовника, наче вперше ясно захотів сказати йому щось важливе, але лише усміхнувся й закивав головою, немов звіддаля відкланюючись.
І так без слова вони попрощалися як добрі старі знайомі.
Тієї ночі фра Петар довго думав про незвичайного турчина. Він наче і турчин, і не турчин, але нещасна людина — точно. Траплялися миті, коли він провалювався в напівсон, і йому здавалося, що парубок тут, біля нього, безсонний, але спокійний, зі своєю книгою і своїми незвичними, вишуканими речами. І в той же час він ясно відчував, що молодик пішов, що його немає. І йому було жаль через це. А коли йому вдалося заснути справжнім сном, який у нього — поки тривав — завжди був глибоким і міцним, без снів, без свідомості про себе і світ навколо, втонули в тому сні й сусід справа і думка про нього. Та щойно він прокидався вночі, у ньому з’являлося якесь неясне і давнішнє, але живе відчуття глибокого жалю з молодечих років, коли він мусив розстатися з добрими друзями і залишитися з байдужими чужими людьми, з якими живеться й працюється з обов’язку. А коли розвиднилось, ці нічні хвилі снів і привидів ущухли, і відкрилась проста, як білий день, істина: сусіда й справді не було. Порожнє місце справа від себе він відчував як незручність і особливу муку в цьому житті, сповненому малих і великих мук і незручностей. Зліва від нього були два торговці, мовчазні й завжди готові вирушити в дорогу.
Щойно розвиднилося, те порожнє місце заповнилося. Зайняв його миршавий, худорлявий чоловік, непоголений і запущений, з чорним кучерявим волоссям. Він вибачався, говорячи швидко й багато. Не хотів би нікому заважати, казав він, але не може витримати нестерпності людей, між якими лежав досі, і тому змушений знайти спокійніше місце між кращими людьми. Спустив свій козуб, виплетений з очерету, і якийсь зношений старий одяг, а сам продовжував говорити.