— Е? А! — на мить перервав Хаїм свою розповідь, не пропускаючи нагоди наголосити, яке ж то місто Смирна, котре не лише на нього, Хаїма, звело наклеп і привело у цю в’язницю, але й ось такого поважного й непорочного чоловіка, як цей Чаміл-ефенді. Та він одразу ж продовжив.
Коли я кажу, продовжував Хаїм, що чутки закружляли містом, не треба, звісно ж, думати, що мова про все велелюдне місто. Що таке Смирна? Коли поглянеш на неї з плато під фортецею Кадіфекале, здається, що вона безкінечна. Місто й справді велике. Багато будинків і купа народу. А якщо по правді, то це сотня сімей, п’ятдесят турецьких і стільки ж грецьких, та ще трохи чиновників біля намісника й начальника порту, усього одна-дві тисячі душ. І це все, бо це вони все вирішують і щось у цьому місті значать, а всі решта працюють і мучаться, забезпечуючи життя собі й своїм близьким. А цих сто сімей, навіть якщо не дружать між собою і не зустрічаються, знають одні про одних усе, придивляються, міряються, стежать одна за одною із покоління в покоління. І за батьком, і за матір’ю Чаміл належав до цієї меншини. Незвична доля його сім’ї і його дивний спосіб життя завжди привертали увагу й викликали цікавість. А в Смирні говориться і обговорюється, і наговорюється, при цьому все перебільшуючи, як і скрізь у світі і ще трішки більше.
Про Чаміла, який протягом кількох останніх років не брав участі в житті своїх однолітків, дітей вельмож і багатіїв, говорилося вдосталь за його відсутності і завдяки цій відсутності. Говорилося про його історичні студії: дехто з подивом, інші з насмішкою.
На одній терасі, де десяток іменитих молодиків пили й курили разом із такою ж кількістю вільних дівчат із пристані, хтось згадав Чаміла, його нещасну любов і дивний спосіб життя. Один із його друзів сказав, що Чаміл до деталей вивчає час Баязида ІІ, особливо життя Джем-султана, і саме через це їздив у Єгипет, на Родос, а тепер збирається ще й у Італію і Францію. Дівчата спитали, що це за султан Джем, а той хлопець пояснив їм, що це Баязидів брат і супротивник, який програв боротьбу за престол, утік на Родос і здався християнським лицарям. Після цього тодішні християнські володарі роками тримали його в ув’язненні, постійно використовуючи проти Османської імперії й законного султана Баязида. Десь там він і помер, а султан Баязид переніс тіло бідолашного брата-зрадника й поховав його у Бурсі, де й донині стоїть його тюрбе.
Тоді в розмову втрутився легковажний хлопець, один із тих, що через бурхливу фантазію і язик без кісток часто шкодять і собі, але ще частіше — іншим.
— Чаміл після свого нещасного кохання до красуні-грекині так само нещасно закохався в історію, яку вивчає. Він є потаємним Джемом. Так тримається й ставиться до всього навколо. І вже його колишні друзі в розмовах з насмішкою й співчуттям не називають інакше, крім як Джем-султаном.
Коли ось так згадується ім’я султана, а тим більше чвари чи боротьба при дворі султана, хай навіть у далекому минулому, це ніколи не залишається тут, у товаристві, в якому було згадане. Завжди знайдеться птаха, що полетить і донесе султану чи султановим людям про те, що вимовлено його ім’я, і хто його вимовив, і як це зробив. Так трапилося, що безневинна й потаємна Чамілова пристрасть через вуста одного йолопа і вуха одного донощика дійшла й до порога ізмірського валії, де натрапила на зовсім інший прийом і набула цілком іншого значення.
Валією ізмірського вілаєту був тоді один затятий і старанний чиновник, тупоголовий і хворобливо недовірливий чоловік, якому навіть уві сні ввижалися політичні відхилення, змови чи щось подібне.
(Але вся ця строгість і ревність у «політичних і державних справах» не заважали йому приймати щедрі хабарі від купців і кораблевласників. Через це ізмірський кадія й сказав про нього, що він людина з короткою пам’яттю й довгими руками).
Першим, про що подумав валія, слухаючи донос на Чаміла, і чого в юнака й на гадці не було, був той факт, що і теперішній султан має брата, якого проголосив недоумкуватим і якого тримає в ув’язненні. Це річ загальновідома, хоча про неї ніхто і ніколи не говорить. Цей збіг занепокоїв його. А коли якраз у ті дні через якісь заворушення й виступи в європейській частині Туреччини всім валіям із Царгорода вислано суворого циркулярного листа, в якому владу у всій країні спонукали й закликали уважніше придивитися до численних підбурювачів і агітаторів, що непрохано втручаються у державні справи і насмілюються навіть паплюжити ім’я султана, валія, як і кожен інший нечистий на руку чиновник, відчув себе особисто загроженим. Йому здавалося очевидним, що цей заклик може стосуватися тільки його вілаєту, а оскільки у вілаєті немає жодного такого «випадку», тоді лише Чаміл і є «випадком».