Однієї ночі поліція оточила Чаміловий дім, проведено обшук. Забрали всі книги й рукописи, а його самого взяли під домашній арешт у власному домі.
Коли валія побачив купу книг, та ще й різними мовами, і чимало рукописів та заміток, він так перелякався й розлютився, що вирішив на власну відповідальність арештувати їх власника й відправити його разом із книгами й паперами в Царгород. Він сам собі не міг пояснити, чому книги, особливо іноземні і в такій кількості, викликають у нього таку ненависть і такий гнів. Але ненависть і гнів не шукали пояснення, а взаємно посилювалися і взаємно дужчали. Валія був упевнений, що не помилився і вдарив у правильне місце.
Звістка про арешт Тахір-пашиного сина збентежила багатьох поважних людей, особливо з мусульманської релігійної верхівки. Сам кадія, вчений, літній чоловік і друг Тахір-паші, особисто пішов до валії. Розказав йому всю історію Чаміла. Що той не має пороків, а своїм способом життя може служити як приклад порядного хлопця й правовірного мусульманина, що через нещасливе кохання запав у відчай і меланхолію, весь присвятив себе науці й книгам, і якщо в цьому він, може, й передав куті меду, то на це слід дивитися передусім як на хворобу, а не як на підозрілу й лиху справу, тож він заслуговує уваги й співчуття, а не вигнання й кари. Уся ця справа, вочевидь, є одним великим непорозумінням. Те, чим він займається, — історія, наука, а від науки не може бути шкоди. Та все це розбивалося об глупство і недовіру цього чиновника.
— Я не збираюся, ефенді, ламати над цим голову. Я історії, чи як воно там називається, не знаю. І краще було б, здається мені, якби й він її не знав, якби не допитувався, що там, де й коли і який султан робив, а краще б слухав, що цей теперішній наказує.
— Саме для цього й існує наука, книги! — випалив спересердя кадія, який з досвіду знав, наскільки шкідливі й небезпечні для суспільства й окремих громадян можуть бути люди, що через власну обмеженість необмежено вірять у свій розум і проникливість, у точність кожного свого судження й висновку.
— Ет, значить, не потрібні йому ті книги! Джем-султан! Претендент! Боротьба за престол! Слово вилетіло, а коли воно вилетить, то вже не зупиняється, а летить далі, по дорозі змінюючись і наростаючи. Не я був причиною цих чуток, а він; хай він і відповідає за них.
— Але ж часто на людину наговорять такого, чого й близько не було! — знову намагається кадія захистити парубка.
— Якщо його оббрехали або очорнили, хай сам і миється, та й доведе свою правоту. Я книжок не читаю і за інших думати не збираюся. Хай кожен думає за себе. Чому я маю за нього постраждати? У моєму вілаєті кожен має думати що робить і говорить. Я знаю тільки одне: порядок і закон.
Кадія підвів голову й глянув на нього гостро і з осудом.
— Я думаю, всі ми тут це захищаємо!
Але цей розпалений чоловік не дав себе ані вмовити, ані зупинити.
— Так, порядок і закон. А чия голова стирчатиме понад цим, зрубаю її, присягаюся службою султану, навіть якщо це буде голова мого єдиного сина. Я тут навіть задирки на нігті не терплю, тож і підозрілу вченість цього молодого ефенді теж не буду.
— Але ж це все можна було тут з’ясувати й вирішити.
— Ні, ефенді. Указ є указ, а указ вимагає діяти так, а не сяк. Про султанів і султанські справи він говорив — хай на султановому порозі й відповідає. Ось йому Стамбул, і тепер хай там пояснює все, що прочитав та написав і що про це людям розповідав. Хай вони ламають над цим голову. Якщо він не винен, йому нíчого боятися.
І на цьому все. Старий кадія дивився на валію. Безвусий, дрібний і згорблений чоловік, хирлявий і немічний, навіть буханець хліба не подужає з’їсти, а скільки зла заподіяти може. Завжди підозріливий і невдоволений, з двох можливостей завжди схильний до тої гіршої, а коли ось так, як зараз, чогось налякається, то робиться страшним. І кадії стало зрозуміло, що більше немає сенсу говорити з валією, який все одно вчинить так, як задумав; краще шукати інші шляхи допомогти юнакові.
І Чаміла відправили в Царгород під надійним, хоч і непомітним супроводом. (Це була єдина поступка, на яку погодився валія для кадії). А з ним і його книжки та рукописи, все опечатано. Щойно про це дізнавшись, кадія й інші приятелі вислали за ним свою людину, щоб у Царгороді пояснила всю справу й допомогла безневинному парубкові. Коли та людина прибула в Царгород, Чаміла вже віддали Латифу-ефенді, аби до слідства тримав його в ув’язненні.
Так виглядала історія Чаміла-ефенді, як її Хаїм міг знати й бачити, переказана тут коротко, без Хаїмових повторів, відступів і численних «Е? А!».