IV
Караджоз завжди гидував політичними в’язнями. Волів тягатися з сотнею дрібних і крупних кримінальників, ніж мати діло з одним політичним порушником. Він наїжачувався вже від самої згадки про них. Терпів їх біля себе як «пересильних», бо так мало бути, але ніколи не хотів ними займатися; обходив їх десятою дорогою, як зачумлених, і намагався всього, що було «політичним» чи під таким іменем потрапляло до нього, позбутися якнайшвидше. А з цим в’язнем, якого привезли із Смирни, все чудно: походить зі знатної турецької сім’ї, і скрині з книжками й рукописами привезли за ним, і не знати достеменно, божевільний він чи розумний. (А божевільні і все, що з ними пов’язано, наганяли на Караджоза забобонний страх і мимовільну огиду). Але не прийняти його він не міг. Так Чаміл потрапив в одну із загальних камер, де, як ми побачили, знайшов собі місце на перші два дні.
Уже наступного дня чоловік, висланий кадією зі Смирни, добився у вищої влади, щоб Чаміла відокремили й надали йому в Дворі окрему кімнату з пристойним утриманням, поки його не допитають і не з’ясують, у чому полягає суть справи. Так і зробили.
У наступні дні фра Петар обхóдив просторе подвір’я повільним кроком, ніби чогось шукав чи на когось очікував, і пильно окидав оком вікна й балкони навколишніх будівель. Час від часу до нього підходив Хаїм. Він уже покинув своє місце біля фра Петара і двох торговців й вибрав собі інше, ще відлюдніше. Причиною назвав протяг. Але вже через два-три дні довірливо зізнався фра Петару, що підозрює тих двох торговців як шпигунів. Фра Петар розсміявся й відкинув це припущення. При цьому він пильніше придивився до миршавого Хаїмового обличчя і вперше помітив на ньому дивакуватий і дивно зосереджений вираз, який можна побачити на лицях людей, що всередині себе провадять запеклу боротьбу зі своїми хибними думками й вигаданими страхами.
Через два дні Хаїм знову нахилив голову й, торкаючись своїм довгим, гоструватим носом до вуха фра Петара, шепотів про якогось іншого шпигуна й радив берегтися.
— Облиш це, Хаїме, й нікому такого не говори.
— Ви ж знаєте, що я це тільки вам кажу.
— Що ж, не говори нікому, в тому числі й мені. Про таке не говориться, — захищався фра Петар, для якого набридливе й велике довір’я Хаїма було неприємним.
Це повторилося кілька разів. Фра Петар уже й звик до цього. Він поплескував Хаїма по плечі й заспокоював, завжди намагаючись надати розмові жартівливого й несерйозного тону.
— Це який? Високий блондин, він? Хіба ж ти не бачиш, брате, що він весь час напівмертвий від страху і йому точно не до цього? Той чоловік невинний, як ягня, а ти без потреби лякаєшся й підозрюєш людей.
Хаїм заспокоювався на годинку-другу, але довго не витримував і знову підходив до фра Петара, запевняв, що вірить тільки йому, й продовжував одної й тої самої.
— Гаразд, він не той, за кого я помилково — скажімо «помилково» — його сприймав, добре, але є ще й інший, про якого ти й не підозрюєш. А хто це там? Той, що стоїть біля брами, дивиться перед себе і вдає, що нічого його не цікавить? Той, що виклично оглядає всіх з голови до п’ят? Той безневинний і на вигляд майже дурнуватий? Чи, може, це жоден із них, а взагалі якийсь ще десятий? І оскільки про жодного з них не знаєш, чи є він шпигуном, але також не можеш бути певним, що точно не є, то кожен з них може бути таким. Кожен.
— Заради бога, Хаїме, облиш ці дурниці, — каже фра Петар, втрачаючи терпіння.
— Ні, ні, ви, дорогий приятелю, добра людина, тому думаєте, що кожен добрий.
— Брате, думай про добре — й добро отримаєш у відповідь.
— Хе, добро! Добро? — шепоче Хаїм з недовірою і повільно відходить з похиленою головою й втупленим у землю поглядом.
А наступного дня він знову приходив, вже з самого ранку, ніби на сповідь. І навіть коли трохи звільнявся від свого страху, все ж не міг втримати спокою. У такі миті він своїм жвавим і чимось завжди роздратованим голосом говорив про скоєну йому кривду й завдану шкоду, про людей і звичаї в своєму місті. А фра Петар завжди використовував слушну нагоду, щоб спитати його щось про Чаміла-ефенді. Хаїм ніколи не барився з відповіддю. І про речі, про які він уже все розказав, міг говорити ще довго й розлого, з багатьма новими й вірогідними подробицями. Усе це фра Петар слухав уважно, дивлячись у миршаве Хаїмове лице й високе чоло. Шкіра на тому чолі була такою натягнутою й тонкою, що з-під неї виднілися всі, навіть найменші вигини і кістки черепа, а волосся, що дивними пасмами оперізувало це чоло, було хворобливо кучерявим і сухим, наче десь біля кореня палило його невидиме полум’я.