В останні тижні фра багато й часто розповідав про своє колишнє перебування в Царгороді. То було давно. З огляду на свої важливі й заплутані справи братія вирядила у Стамбул фра Тадію Остоїча, ексдефінітора, ексґвардіана («Він увесь був із цих ексів!»), людину повільну й статечну і закохану в цю свою повільність і статечність. Він знав говорити по-турецькому (повільно й статечно), але читати й писати не вмів. Через це й дали йому в супровідники фра Петара — як людину, що знала турецьку грамоту.
Майже рік вони прожили в Царгороді, витратили все, що привезли з собою, вже й у борги залізли, а нічого так і не владнали. Все через халепу, що спіткала Богу духа винного фра Петара внаслідок божевільного збігу обставин у ті прикрі часи, коли влада вже не розрізнює безневинних від злочинців.
Невдовзі після їхнього приїзду трапилося так, що поліція перехопила лист, адресований австрійському інтернунцієві в Царгороді. То було розлоге донесення про становище церкви в Албанії, про переслідування священників та вірників. Кур’єрові вдалося втекти. Оскільки в той час не було інших монахів, які б прибули з тих країв до Царгорода, турецька поліція, керуючись якоюсь своєю логікою, заарештувала фра Петара. Два місяці він пронидів у в’язниці «під слідством», хоча його ніхто як слід і не допитував.
Про ті два місяці, проведені у стамбульській слідчій в’язниці, фра Петар розповідав більше і краще, ніж про все решту. Розповідав з паузами, уривчасто, як може розповідати важкохвора людина, що намагається не показати співрозмовнику ані свій фізичний біль, ані часті думки про власну смерть. Ці уривки не завжди точно й послідовно накладалися один на одного. Він часто, починаючи знову розповідати, повторював те, що вже одного разу розказував, часто також виривався в оповіді занадто вперед, перестрибуючи добрячі проміжки часу. Розповідав як людина, для якої час уже не має значення і яка через це в житті інших людей також не надає часу і його послідовності жодної ваги. Його розповідь могла обриватися, продовжуватися, поновлюватися, забігати наперед, повертатися назад, а після закінчення доповнюватися, пояснюватися й розширюватися, без огляду на місце, час і дійсний, реальний і назавжди усталений перебіг подій.
Звичайно, що через такий спосіб розповідання залишалося чимало прогалин і незрозумілих місць, а молодому ченцю було незручно перебивати розповідь, повертатися до них і ставити питання. Найкраще все-таки дозволити людині вільно виговоритися.
I
Це ціле містечко арештантів і наглядачів, яке левантійці і морці різних національностей називають Deposito, а саме воно більш відоме під назвою Проклятий двір, бо так його прозвав народ, а особливі ті, кому випало нещастя мати з ним зв’язок. Сюди потрапляють і через це місце проходять усі, кого щодня затримують і арештовують у цьому величезному і велелюдному місті, за провину або ж за підозру в провині, а провин тут і справді чимало й різноманітних, тож підозри заходять далеко, розростаються вшир і вглиб. Бо царгородська поліція притримується священного принципу: легше невинну людину випустити з Проклятого двору, ніж ганятися за винною по царгородських закамарках. Тут проходить масштабне й повільне сортування підозрюваних. Одних допитують перед судом, інші відбувають тут короткотермінове ув’язнення або ж, якщо вже зрозуміло, що вони невинні, їх випускають, а третіх відправляють на заслання в далекі краї. Це ще й великий резервуар, з якого поліція черпає фальшивих свідків, підставних осіб і провокаторів усіх мастей. Так цей Двір, наче решето, безперестанку просіює строкату юрбу своїх мешканців, і, завжди повний, весь час наповнюється й порожніє.
Є тут дрібніші злодюжки й злочинці з великої дороги, від дітвака, що вкрав смокву чи гроно винограду з прилавка, до відомих аферистів і небезпечних грабіжників; є тут невинні й обмовлені, недоумкуваті й заблукані або ж помилково звинувачені люди з Царгорода і всієї країни. Переважну більшість складають царгородські арештанти, справжня квінтесенція найгіршого з найгіршого, що лазить по місцевих притонах та базарах, або ж переховується в нетрях передмість. Грабіжники, кишенькові злодії, професійні картярі; знані аферисти й вимагачі; злидарі, що крадуть і обманюють, щоб вижити; пияцюри, весела братія, що забуває заплатити за випите, чи забіяки й зарізяки з шинків; бліді й згорблені горопахи, які в дурманах шукають те, чого не могли отримати від життя, і тому вживають гашиш, курять чи жують опіум і не зупиняються ні перед чим, тільки б добути отруту, без якої не можуть; непоправно порочні старці і непоправно знищені пороком юнаки; люди з різноманітними збоченнями й огидними звичками, яких вони не цураються і не приховують, а часто й виставляють їх напоказ, коли ж приховують, то приховати не можуть, бо ті на кожному кроці випирають з їхніх вчинків.