А коли після своїх балачок Хаїм відходив, згорблений і заклопотаний, фра Петар проводжав його довгим співчутливим поглядом.
Минуло два дні, але Чаміл не повертався й не давав про себе звістки. Хаїм, який, попри свої особисті муки, встигав також усе дізнаватися звідкись чи бодай здогадуватися, пояснював це тим, що юнака тепер допитують, а в цей час підозрюваного не випускають на подвір’я, щоб не увійшов з кимось у контакт. Коли слідство завершиться і справу передадуть на розгляд суду, його знову випускатимуть на прогулянки.
Усе знав і все передбачував (хоч і не завжди точно) цей Хаїм із Смирни. У цьому випадку передбачував правильно.
Того ранку фра Петар сидів на камені, замислений, і краєм вуха слухав божевільну суперечку і гамір, що долинали до нього з двох боків, розпадаючись і змішуючись у його голові.
Ліворуч від нього утворився рідкий і маленький гурт із кількох картярів. Вони вирішували між собою якусь стару картярську суперечку, і це чимось нагадувало суд. Люди похмурі, а розмови ділові, грубі й сухі.
— Ти маєш повернути людині гроші, — каже тонким, але страшним голосом один довгов’язий, вочевидь, якийсь картярський старійшина.
— От що я йому поверну! — люто вигукує низенький, кремезний чоловік із запаленими очима, й відмірює правицею від долоні до ліктя.
— Лишень подивіться на нього! Ще й поранив людину, мало не вбив її, — долучаються голоси збоку.
— А чому б мені його не вбити?
— Відсидиш ти ще за це!
— Хай і відсиджу! Я вб’ю його, щойно вийду, і відлежу його на одному боці.
Здіймаються обурені голоси, за якими ледь чутно голос високого чоловіка, непохитний і сповнений погроз.
— Верни йому гроші! Чуєш мене?
Гамір, що долинає від гурту праворуч, ще сильніший і часом навіть заглушує галас зліва. Тут і Заїм, і той балакучий чоловік атлетичної тілобудови, який гримить глухим басом, і якийсь новий, невеличкий в’язень, якого звати Софта. Як і завжди, між ними розмова про жінок. Заїм не говорить нічого й лише готує, здається, нову історію. Сперечаються між собою атлет і Софта.
Невеличкий чоловік кричить, і по голосу чути, що при цьому він ще й підстрибує, як це роблять малі люди, коли хочуть своїм словам надати більшої ваги.
— Вірменки, вірменки, оце жінки, от!
— Що вірменки? Які вірменки? І ти мені говориш про вірменських жінок. Ти? Та ти ж малолітній ще.
— Мені тридцять один.
— Тю, та я не про це. Річ не в роках, ти просто малолітка і малоліткою залишишся навіть коли тобі буде п’ятдесят. Розумієш? Ти малолітній, малоумний, малокровний і малодушний, та й взагалі все в тобі — мале.
— А в тобі все зате — «велике», — каже сухо й знічено невеличкий чоловік, а всі навколо аж гнуться від реготу.
— От бачиш, і тут ти промазав. У мені все завелике, якщо вже хочеш знати, тому я й не годжуся. Так, і я не годжуся. Але ти, ти-и-и-и?!
Глухий бас сказав тут щось, одне-єдине коротке слово, що викликало шквал сміху.
Потім знову лунає бас. Знову про жінок і жіночу любов. Наче ні про що інше він і не вміє говорити.
— Вірменка така, як лісове вогнище: важко розпалити, але коли спалахне, ніхто вже загасити не може. Це й не жінка зовсім, а панщина. Напасть, що приклеїться до людини — і стаєш рабом її й цілої її родини. І то не лише живих, а ще й мертвих та ненароджених. З’їдять тебе, але зроблять це чесно й поштиво, згідно із законом божим. (Всі вони бога мають за панібрата). Вірменка шість днів на тиждень невмита ходить, а миється тільки на празник. І кожна з них волосата до самих очей та ще й часником відгонить.
А черкеска?
— Оце жінка! — схвально каже хтось із гурту.
— Оце? — обурюється бас, і слово його перетворюється на якесь сердите зітхання. — Це, братику, літній день, а не жінка. Літній день, коли не знаєш, що краще — земля чи небо над нею. Але тут треба бути добре підкованим. Та ніщо не допоможе, бо в цій справі навіть найкращий майстер — ламайстер. Це тобі не птиця, що коли схопив, то вже й маєш. Така не тримається біля чоловіка, переливається, як вода; і навіть коли ти її мав — то ніби й не мав нічого. Така не має пам’яті й не знає, що таке розум, душа чи милосердя. І ніколи ти не зрозумієш її законів.
І знову пролунало коротке й незрозуміле слово, що викликало гучний сміх. Фра Петар стрепенувся від думок і захотів відійти, щоб сісти подалі. Підводиться, але враз нерухоміє від несподіванки. Зі збентеженим і тихим вітанням перед ним стає Чаміл.
Так зазвичай буває. Ті, кого ми хочемо побачити, приходять не в той час, коли ми про них думаємо й найбільше чекаємо, а з’являються саме тієї миті, коли думками ми далеко від них. І нашій радості від такої зустрічі треба в такі миті ще трохи часу, щоб вона піднялася з дна, куди були затиснута, і проявилася на поверхні.