Вони відійшли подалі від сміху і крику.
— Ех, бачиш, бачиш! — сказав фра Петар першим і кілька разів, немов розгубився, повторив ці два слова, коли вони сиділи один біля одного. (Йому було в задоволення, що його радість виглядає меншою, ніж є насправді).
Далеким і давнім їм здалося їхнє знайомство, хоча й минуло всього кілька днів з часу їхньої останньої зустрічі. Парубок помітно схуд, мовби його хтось вичавив. Темні кола навколо очей стали більшими, а лице меншим, з якоюсь делікатною й тремтливою усмішкою, що наче осяювала його десь зовні, надаючи обличчю вираз легкого збентеження. Одяг на ньому був зім’ятим, борода відрослою й запущеною, а весь він став ще більше і в якийсь новий спосіб стриманішим і боязкішим.
Незвична дружба між вельможним парубком, турчином зі Смирни, і приїжджим християнином із Боснії за ці кілька днів, поки не бачилися, ніби весь час міцнішала, розвивалася й утверджувалася в цій чудній темниці, настільки швидко й неочікувано, наскільки це може бути тільки в таких виняткових умовах. І тепер їхні розмови були нічим іншим, як повільним переказуванням того, що колись вони бачили чи прочитали. (Про себе ніхто нічого не говорив). Але ці розмови відрізнялися від усього, що можна було почути й побачити навколо них. А це головне. У цих розмовах вони згаювали цілий день від рана до вечора, коли в’язні мусили йти кожен у свою камеру, з перервами ще на час, коли Чаміл ставав навколішки, щоб проказати зухр і аср. Як і до цього, більше говорив фра Петар, але й участь парубка в розмові зростала, повільно й непомітно, але постійно, хоча й тепер голос його звучав так, ніби луна якогось твердішого й рішучішого голосу, а після кількох перших слів весь час переходив у шепіт.
Таким голосом одного дня й миті (фра Петар знову ніяк не міг згадати, як і коли!) до того небагатослівний Чаміл почав розповідати історію Джем-султана. І з того часу і вже до кінця ні про що інше більше не говорив.
Привід був випадковий, або ж принаймні виглядав таким. Тихо, наче говорить про абсолютно звичайну річ, Чаміл запитав:
— А ви не натрапляли в історії на ім’я Джем-султана, брата Баязида ІІ?
— Ні, — спокійно відповів фра Петар, збуджено згадуючи Хаїмову розповідь і приховуючи сліди свого хвилювання.
— Не натрапляли… Ні?
Парубок, вочевидь, вагався. А тоді, після кількох вступних слів, які він промовляв з удаваною байдужістю, почав розповідати.
V
Це древня притча про двох братів у новій і величнішій формі.
Відколи світу й сонця, існують і весь час знову народжуються й оновлюються на світі два брати-суперники. Один із них старший, мудріший, сильніший, ближчий до людей і справжнього життя, до всього того, що пов’язує й рухає більшістю людей, людина, якій усе з легкістю вдається, яка завжди знає, що треба, а що не варто робити, чого можна, а чого не слід вимагати від людей і від себе. Другий є його повною протилежністю. Людина, приречена жити коротко, безталанна, перший крок якої завжди є хибним, людина, чиї прагнення постійно спрямовані не туди, куди слід, і понад те, що можливо. У зіткненні зі старшим братом, а зіткнення неминуче, вона заздалегідь програє битву.
Двоє братів зіткнулися лицем до лиця, коли одного травневого дня в 1481 році під час воєнного походу раптово помер султан Мехмед ІІ Завойовник. Старший брат Баязид, якому було тридцять чотири роки, і молодий Джем, якому щойно виповнилося двадцять три. Баязид був правителем Амасії зі столицею над Чорним морем, а Джем — правителем Караманії з осідком у Коньї.
Баязид був чорнявим, високим, трохи сутулим, зібраним і мовчазним, а Джем — огрядним, русявим і сильним, запальним і неспокійним. Джем, хоча й був ще молодим, створив при своєму дворі гурток людей науки, поетів і музик, та й сам писав гарні вірші. Крім цього, був ще й добрим плавцем, атлетом і мисливцем. «Буйна голова», він не знав міри в думках і розвагах, тож день для нього був закоротким і доводилося відбирати часу у ночі й сну, щоб продовжити собі день. Знав греку й читав по-італійському.
Баязид був із тих людей, про яких мало говорять. Холоднокровний і мужній, блискучий стрілець у бою, він не лише як старший і досвідченіший, а й завдяки своїм схильностям значно краще знав велику батькову імперію, її закони й порядки, джерела доходів і відносини з рештою світу. Був він одним із тих, які в кожен конкретний момент зайняті тільки однією думкою й однією роботою, до того ж найпотрібнішою й найкориснішою.