Похід Карла VIII закінчився невдачею. Карл повернувся у Францію, де невдовзі й помер. Тіло Джема залишилося в руках неаполітанського короля. Навколо цього мертвого тіла велася довга переписка. Неаполітанський король шантажував Баязида. Втрутився й Папа Олександр VI, вимагаючи своєї частки. Але неаполітанський король усе заграбастав собі. Це мертве тіло дозволило йому укласти вигідний договір із султаном, і лише у вересні 1499 року останки нарешті передали Баязиду, який урочисто поховав їх у тюрбе в Бурсі, де спочивають турецькі правителі.
VI
Це лише кістяк Чамілової історії, переказаний коротко й сухо. Значно довшим, жвавішим й інакшим, та й із іншим смислом розказане, було те, що фра Петар чув від свого нового приятеля. І все зводилося до одного: існують два світи, між якими немає й не може бути ні справжніх відносин, ні можливості порозуміння, два страшні світи, приречені на вічну війну в тисячах різних форм. А між ними існує одна людина, яка на свій лад воює з обома воюючими світами. Син султана, брат султана, та й сам за своїм найглибшим переконанням і відчуттям султан, а в той же час нейнещасніший із усіх людей. Спочатку зраджений і переможений, потім ошуканий і позбавлений волі, самотній і відгороджений від своїх близьких і друзів, доведений до трагічної пастки на очах у всього світу, немов перед ганебним стовпом, але з гордою рішучістю в собі в цих обставинах витримати й залишитися тим, ким є, не згубити ціль перед своїми очима й не поступитися ані братові-кату, ані невірним, які його підло обманюють, шантажують, продають і перепродують.
Тут фра Петар, стежачи за всіма змінами й викрутами в карколомному житті Джем-султана, наслухався стільки назв іноземних міст й імен могутніх людей світу, султанів, королів, пап, князів і кардиналів, як ніколи раніше на своєму віку. Він усіх тих імен навіть не міг запам’ятати чи повторити. Часто траплялося, що слухаючи, він втрачав нитку юнакової оповіді й не розумів більше, хто кому родич, хто кого обманює, купує і продає, тому взагалі припиняв слідкувати за історією, а поринав у думки про власні нещастя. Але й тоді вдавав, що слухає, бо йому було жаль чоловіка, якому, вочевидь, нелегко було все до кінця й докладно розказати.
А були в цій історії і зовсім не зрозумілі для нього речі, як, наприклад, Джемові вірші про долю, вино й пияцтво, про гарних хлопчиків і дівчат. Чаміл декламував їх з пам’яті, ніби це були його власні вірші. Були також слова й судження, які його бентежили і обурювали, як-то гострі Джемові висловлювання про пап та інших церковних керманичів. Але фра Петар вважав, що тут не місце й не час сперечатися про це й доводити істину. До того ж і йому самому багато з цього було неясним і незрозумілим. Треба людині дати виговоритися. Люди з ним завжди й скрізь, а отже й тут, вільно підходили й легко зближувалися, звірялися. А він сприймав це як природну й зрозумілу річ і завжди намагався уважно вислухати людину. Завжди, отже й тепер.
З парубком із Смирни це заходило далеко й тривало довго. Він цілими годинами повністю забувався в тій розповіді про Джем-султана, наче йшлося про щось таке, що треба якнайшвидше розповісти, вже цієї миті, бо завтра може бути запізно. Послуговувався то турецькою, то італійською мовою, у поспіху забуваючи перекладати французькі й еспанські цитати, які наводив із пам’яті.
Розмова починалася зранку, в теплому затінку під якимось дашком, що все менше рятував від спеки, і продовжувалася в інших кутках великого двору, втікаючи від сонячного жару й голосних і настирливих ігор і суперечок в’язнів.
Фра Петар помітив, що під час цих розмов до нього ніколи не підходить Хаїм, а лише коли зустріне його на самоті. Але траплялося, що хтось із в’язнів наблизиться, ніби проходячи повз, й намагається підслухати дещо із шепотіння парубка. У такі миті Чаміл замовкав і, наче сновида, пробуджений із небезпечного марення, западав у тупу мовчанку, перервану механічним і нещирим «так, так!», після чого раптово й холодно прощався порожніми словами й відходив.
Наступного дня він з’являвся в тому ж настрої, з неясними слідами нічного каяття і якихось рішень, мовчазний і замкнутий у собі, з невиразною усмішкою, яка все приховує і ні про що не каже, і говорив звичайні слова про звичайні речі. Але тривало це коротко. Під час розмови його кепський настрій непомітно для нього і фра Петара змінювався. Не знаючи, як, звідки й чому, він знову віддавався своїй пристрасті і тихо й палко, наче на сповіді, розказував фра Петару про Джема і його долю.