Уже третього дня історія була розказана до печального й урочистого кінця, до світлого й величного тюрбе у Бурсі, білі стіни якого списані найгарнішими сурами із Корану, каліграфічно стилізованими під дивовижні квіти й кристали. Але тоді почалося переповідання окремих сцен з усіма подробицями. Нанизувалися Джемові щасливі й нещасні дні, його зустрічі й сутички, любові, ненависті й дружби, спроби втечі з християнського рабства, надії й відчаї, роздуми під час довгих безсонь і плутані сновидіння під час короткого спання, його горді й гіркі відповіді високим вельможам у Франції й Італії, гнівні монологи про самотність і ув’язнення, вимовлені не голосом Чаміла, а якимось іншим.
Без вступу й видимого зв’язку парубок починав розповідати про якусь сцену з середини чи кінця Джемового ув’язнення. Говорив тихо, опустивши погляд, не звертаючи особливо уваги на те, слухає й розуміє його співрозмовник чи ні.
Фра Петар уже й не розумів, коли насправді почалася ця розповідь без ладу й краю. Так само він не одразу помітив ту мить, важку й визначальну мить, коли Чаміл ясно і вперше з опосередкованого розповідання чужої долі перейшов на тон особистої сповіді й почав говорити від першої особи.
(Я! Важке слово, яке в очах тих, перед ким сказане, визначає наше місце, фатальне й незмінне, часто далеко попереду чи позаду того, як ми його самі уявляємо, поза нашою волею й понад нашими силами. Страшне слово, яке, одного разу вимовлене, завжди пов’язує й ототожнює з усім тим, що ми думали й говорили, і тим, з чим ми ніколи й на гадці не мали себе ототожнювати, а, по суті, ми з ним давно вже одне ціле).
З усе більшим нерозумінням, страхом, співчуттям і важко прихованим занепокоєнням фра Петар і далі слухав цю розповідь. Коли ввечері він розлучався з Чамілом і розмірковував про нього і його ситуацію (а не думати про це було неможливо), він докоряв собі за те, чому його ясно й рішуче не зупинить на шляху, який очевидно до добра не приведе, чому не струсне його й не вирве із цього самообману. Та все ж, коли вони наступного дня зустрічалися і юнак знову пускався берега у своїх нездорових маревах, він його знову слухав, з легким побоюванням і глибоким співчуттям, увесь час зволікаючи з тим, щоб перервати його і привести до тями. Та й коли, згадуючи вечірнє рішення, яке він вважав своїм обов’язком, намагався повернути розмову на іншу тему, або ж, ніби випадково, принагідним зауваженням силкувався відмежувати Чаміла від мертвого султана Джема, робив це слабо й нерішуче. Йому було надзвичайно жаль Чаміла. Його вроджені безпосередність і щиросердість, що завжди дозволяли йому відкрито висловлювати свої думки, були мовби приголомшені й сковані наполегливим розказуванням парубка. І ситуація завжди завершувалася так, що фра вкінці здавався і мовчки, без схвалення, але й без гучного опору, слухав палке юнакове шепотіння. Те, чого немає, чого не може й не має бути, було сильнішим за те, що є й існує, реально й єдино можливе. А після цього фра Петар ще раз докоряв собі за те, що знову здався перед нездоланною хвилею шаленства і не вчинив більших зусиль задля повернення молодика на шлях розуму. У такі миті він відчував себе спільником у тому божевіллі й вирішував, що те, чого він досі не спромігся зробити, обов’язково вчинить наступного дня, за першої ж нагоди.
Так тривало п’ять-шість днів. Починалося кожного ранку о тій самій годині, немов якась узвичаєна церемонія, і тривало з двома-трьома короткими перервами аж до надвечір’я. Історія про Джем-султана, його страждання й подвиги здавалася невичерпною. Але одного ранку Чаміл не з’явився. Фра Петар виглядав його, чекав і занепокоєно ходив по всіх закутах Двору. Двічі того дня до нього підходив Хаїм зі своїми завжди однаковими схвильованими наріканнями й скаргами на несправедливість у Смирні, на шпигунів і всілякі пастки тут, у Проклятому дворі. Фра Петар слухав його краєм вуха. І думав при цьому про відсутнього Чаміла.
Йому здавалося, що він бачить і чує, як учора, перед прощанням, той говорив швидко, ніби звідкись читав.
— Стоячи з гідністю, в прекрасному святковому одязі, на палубі корабля, що причалив у Чивітавек’ї, і роздивляючись строкату і церемоніально вишикувану папську армію й церковних достойників, Джем думав жваво і ясно, як думаємо ми в миті, коли прощаємося з одним етапом життя, але ще не почали інший. Він холоднокровно думав про своє нещастя й дивився ясно й спокійно, так, як може дивитися на це людина, яка на нещастя дивиться збоку й чує про нього від інших.
Ех, скрізь його зустрічають чужі люди — як живий мур його в’язниці. А що він може очікувати від цих людей. Можливо, співчуття? Це єдине, чого йому не треба і чого йому ніколи не було треба. Співчуття, яке інколи виявляли йому окремі добрі й шляхетні люди, для нього було лише мірою його лихої долі й нечуваного приниження. Навіть для небіжчика співчуття є важким і образливим, а як його має сприймати ще живій, свідомій усього людині, як живий може дивитися в очі живих, читаючи в них тільки одне: співчуття?