Так це продовжувалося досить довго. Десь під час цієї ночі, що немов випала з часу, який сонце відмірює своїми сходами й заходами, і поза межами людських відносин, Чаміл відверто й гордо зізнався, що він і є Джем-султаном, тобто людиною нещасною, як ніхто інший, яка потрапила в безвихідь, але яка не може й не хоче зректися себе, не бути тим, ким вона є.
— Я — це він! — сказав він ще раз тихим, але твердим голосом, яким виголошують остаточне зізнання, і опустився на стілець.
Дебелий чиновник мимоволі відсахнувся від нього і замовк. Але миршавий наче й зовсім не відчув священного жаху перед людиною, що явно згубила себе й свій шлях і тому назавжди поставила себе поза цим світом і його законами. У своїй тупій і короткозорій запопадливості миршавий поліцай поспішив заповнити вільну паузу, яку йому своїм мовчанням залишив розумніший колега. Він ставив нові питання з наміром витягнути з парубка зізнання про те, що в Смирні все ж існувала якась змова.
Сидячи на низькому стільчику без спинки, Чаміл виглядав вичерпаним і цілком заглибленим у себе. Миршавий чиновник підстрибував довкола нього й ліз йому просто в очі. Тепер йому здавалося, що перед ним тіло без волі й свідомості, тож з ним можна робити що заманеться. Це його розпалювало й збуджувало, він ставав усе нетерплячішим і зухвалішим. Якоїсь миті він, очевидно, поклав одну зі своїх страшних долонь на плече Чаміла. А парубок, уражений і ображений цією принизливою інтимністю, різко відштовхнув його. Тоді в змиг ока почалася справжня бійка. Втрутився й другий поліцай. Чаміл і оборонявся, й нападав з такою силою й рішучістю, яких ніхто від нього не міг очікувати. У тій чубанині завалили і хлопчика разом із лампою, яку він тримав. А коли йому вдалося вирватися з цього божевільного клубка рук, ніг і ударів, він вибіг із камери й, поки всередині тривала сутичка в темряві, підняв на ноги всю будівлю. (Від того хлопця й від розбуджених в’язнів і стало відомо в Дворі про нічну веремію з парубком зі Смирни, а про що в Дворі прошепотіли — те одразу ж знає й Хаїм).
Тієї ж ночі Чаміла винесли через одні з бічних воріт Проклятого двору.
«Живого чи мертвого? Куди його понесли?», — про це фра Петар лише збуджено подумав. А Хаїм уже відповідав на ці питання.
Якщо він живий, то його, мабуть, перенесли в тимархан біля Сулейманії, де тримають душевнохворих. Тут, поміж божевільними, його розповіді про себе як про наслідника престолу будуть тим, чим є всі слова й розмови божевільних: безневинними хворобливим фантазіями, на які ніхто не звертає уваги. Зрештою, зазвичай такий звихнений і хворий чоловік і не живе довго, а легко й швидко йде зі світу разом зі своїми нездоровими мареннями, і нікому до цього немає діла.
В іншому випадку, якщо сутичка була серйознішою і парубок у своєму опорі та обороні зайшов задалеко і поранив когось із тих двох (а виглядає на те, що так і було, бо після цієї катавасії камеру мусили відмивати від кривавих слідів), тоді можливо, що й султанові люди пішли ще далі, бо ударів тут ніхто не рахує і в насиллі не стримується. У такому разі бідолашний син Тахір-паші вже в могилі. А така могила — з білим каменем без напису — ні про що не говорить: ані про султанів, ані про їхні суперечки й боротьбу з суперниками.
Лише розказавши все до кінця, Хаїм спохопився й знову згадав про «небезпеки», які його оточують, і не прощаючись, кидаючи навколо себе підозрілі погляди, пішов собі далі, намагаючись виглядати як людина, що безцільно вештається просторим подвір’ям.
Фра Петар зціпив зуби від якогось гіркого гніву на свою долю, на все довкола себе і навіть на цього невинного Хаїма з його невсипною потребою про все розвідати, розносити й розповсюдити до подробиць. Він застиг на місці й лише стирав студений піт із чола. Розгублено дивлячись на сіру, витоптану землю й білі стіни перед собою, наче бачить їх уперше, він відчув, як усім його тілом лине холодна й тонка хвиля страху. Лиш би його не почали допитувати через розмови з Чамілом і в такий спосіб уже вдруге не втягнули невинного в безглузде слідство. Звісно, Хаїм — чоловік причинний, він бачить небезпеку й там, де її немає, але всяке може бути.
Швидко цю думку потіснила інша: що могло трапитися з Чамілом? Його знову кинуло в хворобливий жар. Нестерпним є співчуття, коли відчуваєш його в безпомічності й повній невідомості. Він відчув сильну потребу змінити місце, бачити й чути інших людей, які далекі від цих заплутаних, темних історій із Смирни; бачити людей, якими б вони не були, аби тільки перебували поза цією божевільною сіттю, яку плетуть, затягують і заплутують поміж собою божевільні хворі й султанські поліцаї без душі й розуму, і в яку й він, бога духу винний, виявився вплутаним.