Є тут убивці і між ними такі, що вже кілька разів утікали з каторги і тому їх закували вже тут, ще до суду й вироку; вони виклично брязкають своїми оковами, люто проклинаючи і кайдани, і того, хто ці ланцюги вигадав.
Сюди прибувають і всі ті вигнанці, кого проганяють із західних регіонів на заслання, саме тут вершиться їхня доля: або, за допомогою царгородських зв’язків і захисників, вони звільняються й повертаються додому, або ж їх відсилають до місця ув’язнення в Малій Азії чи Африці. Це так звані «пересильні», зазвичай старші, у своєму краї авторитетні люди, представники окремих релігій і груп, вплутані в інтриги й конфлікти десь у своїй стороні і звинувачені владою чи оббрехані супротивниками як політичні злочинці чи бунтівники. Вони приносять повні скрині й бисаги одягу й речей, і насилу захищаються від царгородської потолочі, з якою змушені ділити камеру. Заклопотані й замкнені в собі, вони, наскільки це можливо, тримаються осторонь.
П’ятнадцять приземкуватих і двоповерхових будівель, зведених чи добудованих протягом багатьох років, об’єднаних високим муром, утворюють величезне, видовжене й стрімке подвір’я повністю неправильної форми. Трохи бруківки є лише перед будиночком, в якому розташувалися наглядачі й канцелярія тюрми; вся решта двору — це просто сіра й тверда втрамбована земля, крізь яку навіть трава не встигає пробитися, стільки тут зрана до ночі топчеться людей. А два-три убогих і чахлих деревцята, що ростуть посеред двору, обдерті й поранені незалежно від пори року, провадять мученицьке життя. Цей горбистий і просторий двір протягом дня скидається на ярмарок різних рас і народів. А ночами всю цю юрбу заганяють у камери: по п’ятнадцять, двадцять і тридцять душ в одну. Та й тут продовжується бучне й пістряве життя. Спокійні ночі тут рідкість.
Запеклі царгородські покидьки, що не бояться наглядачів і яким на все начхати, співають сороміцьких пісень і викрикують масні пропозиції своїм любаскам із сусідніх камер. Невидимі в темряві люди сваряться за місце й лігвище; кличуть на поміч окрадені. Деякі уві сні скрегочуть зубами й зітхають, інші хриплять і ричать, ніби їх ріжуть. Великі камери в такі миті живуть тільки звуками, наче джунґлі в темряві. Долинають то вигуки, то зітхання, а інколи, як речитатив, два-три протяжних слова із пісні, тужна й марна зміна бажань і почуттів, а часом — якісь придушені голоси, гортанні й важкі.
З двору теж долинає гуркіт, бо старезна двостулкова брама, що відчиняється й зачиняється зі скрипом і грюкотом, вночі приймає чи викидає людей поодинці та групами. Вночі виводять засуджених на відбування кари чи заслання. А часто після великих бійок у порту приводять запінених, потріпаних і скривавлених людей, все ще гарячих від гніву, алкоголю, дістаних і завданих ударів. Вони ричать один на одного, погрожують і силкуються, якщо випадає нагода прослизнути між заклопотаних наглядачів, вдарити супротивника ще раз. А коли їх розтягнуть і позамикають, вони ще довго не можуть заспокоїтися, перегукуючись із камери в камеру страшними прокльонами й лайкою.
Коли настане день, здоровій і чистій людині буває дещо легше. Тільки трохи легше. Весь цей люд виривається із задушливих камер на просторий двір і тут, на сонці, чиститься від вошей, перев’язує рани чи продовжує грубі жарти й безкінечні гострі суперечки та темні обрахунки. Утворюються тихі або гамірні гурти. Кожен такий гурт має свій центр. Це групка картярів чи жартунів, або ж одна-єдина людина, що тихо співає чи декламує масні й смішні пісеньки, або наївний базіка чи одержимий маніяк, з якого дешево й грубо знущається навколишній гурт.
Фра Петар підійде до одного з цих гуртів, і здаля прислухається й приглядається. («Яке щастя, що я в мирському одязі і ніхто не знає, хто я і що я!»).
Тут, у затінку поруч із будівлею, де розташована його камера, кожного ранку збирається невеличкий гурт навколо якогось Заїма. Це дрібний і згорблений чоловічок, що виглядає сполоханим і говорить тихо, але впевнено й натхненно, а говорить він завжди про себе і щедро перебільшуючи. Розповідь завжди та сама, але він настільки поширює й роздуває її, що треба було б принаймні сто п’ятдесят років, щоб усе це пережити одній людині.