Він рушив подвір’ям повз його закапелки й затінки, де, сварячись, розважаючись чи глузуючи, галасували розкидані зграйки в’язнів.
VIII
Через два-три дні стало зрозуміло, що його не допитуватимуть за довгі розмови з Чамілом. Значить, кінець. Відчуття страху й постійного очікування зникли, але не стало ні легше, ні краще. Навпаки. Почався час без Чаміла. Він не забуває його, але глибоко всередині відчуває, що їм уже не зустрітися.
Усе ще стоїть справжня літня спека. У Дворі все як завжди. Одних випускають, інші приходять на їхнє місце, але все це відбувається непомітно. Всі тут тимчасові й неважливі. Двір живе сам собою, весь час змінюючись і постійно залишаючись тим самим.
Щоранку в затінку збираються ті самі чи схожі гурти в’язнів. Фра Петар зупиняється біля першого, «сусідського» гурту. Тут усе те саме. Заїм усе ще жениться й розлучається все з новими вродливими жінками, і весь час одні його грубо звинувачують у брехні, а інші слухають. Він блідий, має зеленкувате й темне обличчя, наче хорує на жовтяницю. А погляд його — зовсім без зв’язку з тим, про що він говорить, — блукає, гіркий і божевільний від страху й прихованих думок про кару, яка чекає його, якщо висунуті звинувачення підтвердяться.
І решта розмовляють про жінок, просто в інший спосіб. Найбільше чути того атлетично розвинутого чоловіка з захриплим басом. Але за мить він уже замовкає й разом із іншими слухає, як старий моряк розказує про молоду грекиню, що прислуговувала в їхній корчмі.
— Більшої й кремезнішої жінки я не бачив. Як галера! Груди несе перед собою, як дві подушки. А ззаду погойдуються дві пружні півкулі, ох як колишуться! Кожен простягає руку й хапає де може й скільки може. Вона борониться, захищає її й хазяїн, гнилозубий грек, але хто ж зможе зв’язати морцям руки. Тихцем-бігцем та й ущипнуть. І врешті вона була змушена звільнитися. Принаймні так сказав хазяїн. А було не так, бо він, хитрий лис, сховав її в свій будинок і береже тільки для себе. Морці його лають і зітхають: «Ой, шкода, така молодиця, як та копиця!». «Як та копиця, як та копиця», — каже грек більше сам до себе. «А якби так продовжувалося, що її щипає кожен, хто дотягнеться, то що б із тієї копиці лишилося? Соломинка за соломинкою — та й копицю б рознесли. Нероби!».
— Ех, — не погоджується захриплий голос. — Ех, які ви! Лише про тих хвойд із корчми вмієте говорити! І тільки про огидні речі! Ех!
Починається суперечка, з якої бас виходить переможцем: усі зацитькують морця і просять атлета продовжити історію, яку почав раніше. І він продовжує схвильовано розповідати щось незрозуміле про якусь жінку виняткової вроди, родом із Грузії, яка тут у Стамбулі творила дива й померла молодою.
— Це така порода людей. Її бабця була славнозвісною красунею. Увесь Тифліс божеволів за нею. Справді. Її сховали в родичів в одному селі подалі від Тифліса. І за нею цей присілок досі називається «Сім могил», а до того називався інакше, вже не пригадаю як. Бо через неї та її красу за пів години впало сім мертвих голів біля її хати. Побилися між собою ті, що прийшли свататися, й ті, що хотіли її викрасти. Три родини вбралися в чорне. А вона померла від жалю. Не в’янула поволі, а впала, ніби морозом скошена. За ніч. Але навіть помираючи не хотіла зізнатися, кого вона любила, ані чи той обранець тепер між померлими чи лишився поміж живими. Ось так, від тієї своєї баби успадкувала красу, стан, очі…
— Так, — каже хтось із гурту. — Усі знають, що в грузинок неймовірні очі.
— Хто знає? Звідки знають? Що знаєш ти, сліпець, про всі ці справи?
— А чому б і не знав. Так, ніби ти тільки сам на світі! — обурюються якісь голоси.
— Не перебивайте чоловіка, хай розказує! — вимагають інші.
— Розповідай, братику, і не звертай ні на кого уваги.
Кремезний чоловік, гнівно відмахнувшись рукою, гучно й з гримасою огиди відмовляється.
— Гидко мені, брате, говорити. Чи є сенс розповідати щось цьому сліпому цуценяті?
Та всі наполягають і врешті його, як і завжди, трохи заспокоюють, тож він продовжує історію про жінку з Грузії та її очі, хоча й досі ще трохи роздратований.
— І коли мені хтось каже «у неї були неймовірні очі», мене аж верне. Які очі, щоб ти косооким став! Коли поглянеш на ті два ока, ти думаєш не про ті баньки, що кожен з нас носить на голові, а про два небесні поля, осяяні сонцем і місяцем. Яких лише зірок і хмар, яких лише див немає на тих полях! Бідолашний ти сіромахо! Дивишся, кам’янієш і танеш. Нема тебе! Чи ж то просто «два ока»? Вони, щоправда, таки бачать, але це їхня найменша роль, найостанніша. Очі! Що таке наші малі очиці, що нам показують, як не вдаритися об двері чи як не промахнутися ложкою біля рота? А що таке ці два небесні дива? Це не можна порівнювати. На цій грішній землі такі з’явилися тільки одного разу — одного й ніколи більше. І тим краще. Бо менше мук і жалю. Такі очі не мали б помирати, як усі решта, або ж тоді краще їм і не народжуватися на світ.