— І в Акрі я всякого надивився й пережив. Дещо я тобі розповідав, але далеко не все. Там я зустрів чимало засланих людей, різних релігій і народів, винних, а ще більше невинних. Багато з них провели по кілька місяців у Проклятому дворі й знали Караджоза. А один молодий чоловік із Лівану наслідував його ходу й тембр голосу, і ми всі аж гнулися від сміху, коли він походжав перед нами й кричав: «Та що ти кажеш, ти невинуватий і нікому нічого не винен? Бодай один невинний нам точно потрібен!». То був товстезний чоловік, ширший, ніж довший, з великою поголеною головою й окулярами з товстого скла, і весь наче з жартів і сміху складений. Він був християнином. А коли ми познайомилися трохи краще і я сказав йому, хто я і звідки, то побачив, що він значно розумніший і небезпечніший, ніж здавався. Здається, якийсь політик. Жартує, глузує, а потім підсяде до мене й каже крізь сміх: «Ах, добрий, добрий Караджоз». А я дивуюся: «Нічого собі добрий, щоб йому повилазило!». «Ні, це правильна людина в потрібному місці у наш час», — відповідає він. А тоді зовсім іншим голосом шепоче мені на вухо: «Якщо хочеш знати, якою є якась держава і її влада, і яке вона має майбутнє, просто дізнайся, скільки в тій державі чесних і невинних людей сидять по тюрмах, а скільки зловмисників і злочинців на свободі. Це дасть тобі точну відповідь». Усе це він мені говорить ніби між іншим, а тоді одразу ж підводиться і з руками в кишенях вештається й кричить, вдаючи Караджоза, і всіх нас цим веселить. А я, слухаючи ті жарти й сміючись, весь час думав про Чаміла, і мені було дуже важко, бо я не мав з ким поговорити про нього. Ніколи мені, здається, не було так жаль живої людини, як його.
Вісім місяців провів фра Петар у Акрі. І лише тоді, після втручання своїх ченців і деяких впливових турків, його випустили і він повернувся в Боснію, в ту ж пору року, коли й вирушив із неї рік тому, разом із фра Тадією Остоїчем, який весь цей час залишався в Стамбулі й не покладаючи рук працював на його звільнення.
І на цьому край. Немає більше нічого. Лише могила між невидимими могилами ченців, загублена, як сніжинка поміж високого снігу, що шириться, наче океан, і все перетворює в холодну пустелю без імені й знаку. Немає більше ні розповідей, ні оповідача. Наче немає й світу, заради якого варто дивитися, ходити й дихати. Нема ні Стамбула, ні Проклятого двору. Немає й парубка зі Смирни, який одного разу помер ще перед смертю, тоді, коли подумав, що він є, що він міг би бути нещасним султановим братом Джемом. Немає й бідолашного Хаїма. Ні чорної Акри. Ні людських скорбот, ні надій і спротиву, що їх весь час супроводжують. Нічого немає. Тільки сніг і простий факт, що всі вмирають і йдуть під землю.
Так здається хлопцеві біля вікна, якого на мить охопили спогади й осінила думка про смерть. Але тільки на мить. Спочатку слабо, а потім жвавіше, немов повільно прокидаючись, до його свідомості все сильніше долинають голоси з сусідньої келії, нерівне брязкання металевих предметів, що тупо падають на купу, і грубий голос фра Мії Йосича, який диктує перепис інструментів, що зосталися після покійного фра Петара.
— Далі! Пиши: одна сталева пила, мала, німецька. Одна штука!
Післямова перекладача
Існують письменники, чиї біографія й творчість є своєрідним віддзеркаленням епохи, в якій їм довелося жити. Такі літератори стають символами свого часу й своєї землі, а їхня доля здається не менш цікавою за їхні книжки. Не лякайтеся пафосу в цих словах — нижче я спробую показати, як життя Іво Андрича в усіх своїх хитросплетіннях нерозривно пов’язане з історією ХХ століття, колишньої Юґославії й Балкан загалом.
Іван Андрич народився в боснійському місті Травнику в ніч із 9 на 10 жовтня 1892 року. У Травнику він народився випадково — річ у тім, що його мати Катарина гостювала там у родичів, а загалом сім’я жила в Сараєві. Хрестили дитину в римо-католицькій церкві — і для цієї історії цей факт має принципове значення, адже свідчить, що батьки були католиками й відтак належали до хорватської громади. У церковній метриці дитину записали як Івана, але майбутній літератор сам себе завжди підписував як Іво (це хорватська версія цього імені, і це тільки перший з цілої низки життєвих парадоксів найвидатнішого сербського письменника всіх часів).