Уже наприкінці 1919-го року Іво Андрич переїжджає з провінційного Заґреба в нову столицю Королівства південних слов’ян — Белґрад; тут він отримує дрібну чиновницьку посаду в Міністерстві релігій. Нове життя припало йому до смаку, молода столиця дарувала безліч перспектив, і саме тут зібрався цвіт тодішньої юґославської літератури — Црнянський, Міличич, Вінавер, Пандурович та інші зірки місцевої богеми. Андрич послідовно працює над створенням іміджу вдумливого й елегантного письменника, поступово стає все популярнішим і відомішим, видає збірку віршів «Неспокої» і перші оповідання, але попри це не забуває й справи кар’єрні. Не буде перебільшенням сказати, що Андрич-чиновник був не менш обдарованим, ніж Андрич-письменник.
Це доводить блискуча дипломатична кар’єра, яку Іво Андрич розпочинає 1920 року на посаді консула в Посольстві Королівства СХС у Ватикані. Через рік він переїздить на роботу в Генеральне консульство у Бухаресті, де також не затримується надовго — у 1922 році його переводять на посаду в Трієст. Тим часом молоде королівство поволі набирає бюрократичного лоску і підвищує планку для своїх службовців: тепер уже не досить бути просто освіченою інтелігентною людиною, потрібен ще й диплом про освіту. Іво Андрич — через переїзди, війну і тюремний строк — такого диплому не має, тому, щоб зберегти престижну роботу, вступає на філософський факультет в австрійському Ґраці, де вже 1924 року захищає докторську працю «Розвиток духовного життя у Боснії під впливом турецького панування». Захистивши докторат, молодий дипломат повертається в Белґрад і продовжує працю в Політичному відділі Міністерства закордонних справ. Того ж року виходить його перша прозова книжка — «Оповідки», за яку наступного року він здобуває престижну нагороду Люби Михайловича.
З кожним наступним роком кар’єра Іво Андрича лише прискорюється: у 1926 році він стає членом-кореспондентом Сербської академії наук і мистецтв, того ж року отримує посаду віцеконсула в Марселі. 1927 рік — нове призначення, цього разу в Генеральне консульство в Парижі, де у вільний від роботи час Іво Андрич відшуковує в Національному архіві й вивчає документи французького консула в Травнику початку ХІХ століття, значно пізніше ці матеріали ляжуть в основу його видатного роману «Травницька хроніка». 1928 рік — призначення в Мадрид, 1929 — Брюсель, 1930 — Женева, цього разу вже справді висока посада секретаря постійного Представництва Королівства Юґославії при Лізі Націй. У 1933 році Андрич повертається в Белґрад на роботу в Міністерство закордонних справ, де вже в 1935 році стає шефом Політичного відділу, а в 1937 — помічником міністра. Де факто він стає не просто успішним, а й одним із найвпливовіших чиновників в усій державі, його думку цінують і до неї охоче дослухаються.
Ясна річ, всі ці роки Андрич багато пише — вірші й коротку прозу, які виходять окремими виданнями й приносять авторові заслужену славу й пошану. У 1938 році навіть виходить перша наукова монографія про творчість Іво Андрича. Втім, блискуча дипломатична кар’єра, все нові й більші обов’язки заважають письменнику повністю присвятити себе творчості. Можна стверджувати, що в підсумку цих років Андрич-чиновник випереджає й перемагає Андрича-літератора. І вже зовсім невдовзі це зіграє з ним злий, небезпечний жарт.
Навесні 1939 року Іво Андрича призначають уповноваженим міністра і Надзвичайним послом Королівства Юґославії у Берліні. 12 квітня Андрич прибуває в Третій Райх, а 19 квітня вручає вірчі грамоти фюреру — Адольфу Гітлеру. Таким чином Іво Андрич отримує неймовірну важливу, але водночас небезпечну посаду просто у лігві звіра. Про ці сторінки його біографії воліють мовчати, а після вручення письменнику Нобелівської премії у багатьох виникло питання: як можна було нагородити людину, яка хоч і вимушено, але все ж співпрацювала з Третім Райхом?
У Берліні Андричу було нелегко, бо з одного боку він був змушений відстоювати інтереси своєї країни в столиці найпотужнішої європейської держави того часу, а з іншого — все його єство протестувало проти нацистської політики. Коли 1 вересня 1939 року Райх нападає на Польщу і цим починає Другу світову війну, Андричу боляче подвійно, адже Польщу він вважає однією зі своїх духовних батьківщин, має в цій країні купу друзів і знайомих. Німці арештовують чимало відомих польських письменників та інтелектуалів, і тих, кому пощастило вижити — відправляють у концтабори. Посол Королівства Юґославія в Берліні Іво Андрич використовує всі свої зв’язки і вплив, щоб врятувати бодай кількох видатних поляків. Ясна річ, це помічають і в Берліні, і в Белґраді, тому надалі чимало важливих політичних контактів між Юґославію й Третім Райхом відбуваються за спиною «неблагонадійного» посла.