У новій політичній реальності Іво Андрич нарешті забуває про кар’єру чиновника і таким чином стає повноцінним професійним письменником, публічним інтелектуалом, який живе з власної творчості. Одразу ж після війни у Белґраді виходять романи «Міст на Дрині», «Травницька хроніка» і «Панянка». Ці видання збирають хвилю захоплених рецензій і перетворюють Андрича на одного з найголовніших письменників Юґославії. Він пише колонки для провідних газет, виступає на телебаченні й радіо, читає лекції в головних університетах країни, проводить творчі зустрічі й бере участь у фестивалях. Але така швидка й гучна слава тягне за собою ще один наслідок — потребу виконувати публічні функції у новій державі.
А їх на письменника повісили безліч: уже в 1945 році він стає головою Союзу письменників Юґославії і заступником голови Товариства культурної співпраці Юґославії і СРСР; наступного року стає постійним членом Академії наук і мистецтв, а в 1947-му — членом президії Народної Скупштини (парламенту) Боснії і Герцеґовини. Крім цього, він багато подорожує у складі державних делегацій: відвідує з візитами Китай, Францію, Польщу, Болгарію і Совєтський Союз (в рамках туру «країною рад» навідується й до Києва). Андрич стає одним із найбільш впізнаваних облич істеблішменту нової комуністичної держави, і цілком закономірно в 1954 році свою лояльність до влади й персонально до Тіто закріплює вступом у Комуністичну партію Юґославії.
Цей 1954-й рік важливий ще однією подією — саме тоді в Юґославії виходить «Проклятий двір», ще один із великих романів Андрича, хоча цього разу, на відміну від «Мосту на Дрині» і «Травницької хроніки», йшлося насамперед не про обсяг. Адже «Проклятий двір» — це найменший роман Андрича, але критики одразу після виходу нарекли його одним із найкращих. Звучали порівняння з досконалим ювелірним виробом, філігранно відточеним і навіть під мікроскопом ідеальним. Бо Іво Андричу вдалося в невеликій прозовій формі відкрити велику епічну силу, показати століття й характери, сутичку Орієнту і Заходу, занепад колись усесильної імперії, при цьому так вправно перемикаючи фокус нарації, що кожен читач цього роману відчуває себе зачарованим.
В основу «Проклятого двору» лягла реальна історична біографія Джем-султана. Але, крім цієї, основної теми, це ще й роман про самотність, про відчуття власної інакшості серед ворожого світу, одвічна притча про суперництво двох братів; не менш важливою є й тема боротьби цивілізацій Заходу і Сходу (знову двох братів?), історія агонії Османської імперії та вигаданий сюжет про пригоди боснійського монаха-францисканця у царгородській в’язниці. Частина дослідників, що аналізували філософську концепцію роману, роблять ще радикальніший висновок: це роман про те, що будь-яке життя є тюрмою і ми насправді не можемо віддалитися від заздалегідь приготованої для нас ролі (як Чаміл не зміг покинути своє життя й епоху, щоб прожити долю султана Джема). Навіть чергування назв міста — Царгород і Стамбул — має під собою глибоку авторську концепцію, бо все в цьому романі наділене подвійним дном і подвійним значенням, кожна деталь є символом, через який можна відкрити ще одну лінію інтерпретації тексту.
Та справжнім дивом є не тільки тематичне багатство цього невеличкого роману — найбільше вражає його архітектоніка, структура розповідних кіл, що накладаються одне на одне. Ми слухаємо історію молодого ченця про його покійного наставника, а вже за мить опиняємося в історії монаха, який потрапив у стамбульську тюрму, щоб за кілька сторінок пірнути у вулички Смирни й зустріти дивакуватого юнака, який закохався в грекиню, а за наступним поворотом фабули пірнути на кілька століть углиб історії й дізнатися про сутичку братів Джема і Баязида. Композиційна довершеність цих оповідей немов затягує нас у вир, і десь посеред книжки ми вже й не розуміємо, про що насправді цей роман і хто в ньому є головним героєм, — це відчуття літературного запаморочення в голові, мов під час танцю дервіша, який поринає в транс. У «Проклятому дворі» особливо відчутно, що авторові близька орієнтальна стилістика, ми чуємо тут відлуння безкінечних східних казок, але водночас бачимо ознаки роману типово західного — наприклад, холодний і раціональний психологічний аналіз героїв. Цей роман блискуче демонструє, що Андрич у своїй творчості інтуїтивно зумів поєднати найкращі літературні традиції Сходу і Заходу. Так писати міг тільки уродженець Боснії.