Принаймні так він сам говорив і завжди цим хвалився. І таким чином на все життя залишився в найтіснішому зв’язку зі світом безладу й криміналу, який у молодості назавжди покинув, і в той же час перебував над ним і далеко від нього, відмежований своїм становищем і своїми густими садами і не приступними для інших залізними огорожами і брамами.
З самого початку Караджоз «діяв зсередини». Цим своїм незвичним методом роботи він був і значно гіршим, страшнішим і небезпечнішим, але й до певної міри часом кращим і людянішим за попередніх управителів. З безкінечних і незрозумілих сплетінь цих протилежностей і складалося його незвичне ставлення до Двору і всього люду, що, наче повільна й каламутна ріка, проходив через нього. Навіть найстаріші й найдосвідченіші бувальці Проклятого двору не могли вловити початку й кінця тієї Караджозової гри, що була властивою тільки йому, сповненою неочікуваних і сміливих вивертів і трюків, й дуже часто суперечила всім правилам поліцейської роботи й служби, як і загальноприйнятим суспільним устоям і звичаям. Своє прізвисько — Караджоз — він дістав ще в перший рік. І справді, той двір і все, що в ньому жило і що в ньому відбувалося, було великою сценою і постійним театром Караджозового життя.
Передчасно розтовстілий, він, патлатий і смаглявий, так само рано й зістарився, принаймні на вигляд. Але його вигляд міг і обманути людину. Попри свої понад сто окка ваги, він, коли було треба, робився спритним і швидким, як ласка, а його важке й пухке тіло в такі миті набувало бичачої сили. За заспаним і мовби мертвим обличчям з примруженими очима крилися завжди пильна уважність і диявольськи неспокійна й винахідлива думка. На цьому темно-оливковому обличчі ніхто й ніколи не бачив усмішки, навіть коли все Караджозове тіло трусилося від важкого внутрішнього сміху. Це обличчя могло стягуватися й розтягуватися, змінюватися й перевтілюватися від виразу крайньої відрази і страшної загрозливості до глибокого розуміння й щирого співчуття. Гра очей на цьому лиці була одним із великих Караджозових хистів. Ліве око було завжди майже повністю заплющеним, але з-під примружених повік прозирав уважний і, як лезо, гострий погляд. А праве око було широко розплющеним і крупним. Воно жило своїм життям і рухалося наче якийсь прожектор; воно могло неймовірно швидко вийти зі своєї очниці і так само швидко в неї повернутися. Воно нападало, викликало, бентежило жертву, приковувало до місця й проникало в найпотаємніші закутки її думок, надій і планів. Від цього все його потворно косооке лице набувало то страшного, то смішного виразу гротескної маски.
У своїх розмовах про Караджоза в’язні, перемиваючи йому всі кістки, особливо багато й часто говорили про його очі. Одні стверджували, що на ліве око він не бачить нічого, а інші казали, що не бачить якраз на праве, вирячене. І за двадцять років ніяк не могли дійти в цьому згоди, але завжди і всі тремтіли від погляду його очей і уникали його, наскільки це було можливо.
Ні в мові, ні в рухах Караджоза не було нічого від пихатої зверхності високого османського чиновника. У кожному окремому випадку, з кожною підозрілою особою він грав особливу гру, без стиду і сорому, без поваги до іншої людини й до себе самого. Діяв він завжди несподівано, наче керований натхненням. З’являвся в різні часи дня і ночі й підходив до якоїсь окремої особи чи цілого гурту в’язнів.