У першу мить людина закам’яніє від несподіванки, а тоді збереться на силі і як дремене з Двору, залишивши всі свої речі на поталу наглядачам і в’язням.
У своїй «грі» Караджоз міг цілі години проводити з людиною, звинуваченою за якусь крадіжку чи ухилення, за зґвалтування, важкі тілесні ушкодження чи вбивство, і кривлятися, кричати чи шепотіти, клеїти дурня чи вдавати жорстокого ката, або ж людину сердечну й співчутливу, і все це робив однаково щиро й переконливо. Часом з такою людиною він боровся чи обіймався, бив її чи цілував, і весь час ліз їй у очі: «Зізнайся, сарако, щоб лиха не скуштувати. Зізнайся, порятуй голову, бо сам бачиш, що здохнеш у муках. Зізнайся!».
А коли досягне своєї цілі, витягне зізнання й отримає відомості про співучасників або про місце, в якому сховано вкрадені гроші, він витирає долоню об долоню як людина, що нарешті скінчила з брудною й неприємною роботою, скидає з себе всі маски як уже недоречні, і передає справу далі на розгляд закону. Але й тоді не забуває і не полишає того, хто зізнався, а всіляко йому допомагає й полегшує долю.
Ця його безкінечна й чудна гра була незрозумілою, та він, по суті, наче нікому й ніколи не вірив, не тільки звинуваченому чи свідку, а й самому собі, тому й потребував зізнання — як єдину сталу точку, що з неї в цьому світі, в якому всі винні й достойні осуду, можна втримувати бодай подобу якоїсь справедливості й сякого-такого ладу. І він цього зізнання шукав, ловив, витискав його з людини з відчайдушною впертістю, наче боровся за своє власне життя і зводив свої незводимі рахунки з пороком і злочином і лукавством і беззаконням.
У більшості випадків ця гра виглядала зайвою, незрозумілою й недостойною, настільки вона була заплутаною й збоченою, а насправді ж вона була добре й тверезо вирахуваною, тому зазвичай досягала своєї мети. У ній не було повторів чи рутини, вона завжди була новою й виростала сама з себе, тож бентежила й найдосвідченіших, запеклих і частих гостів Проклятого двору. Часом вона ставала незрозумілою й для тих, що вже роками працювали з Караджозом. Про неї в Стамбулі кружляли легенди, настільки його вчинки іноді виглядали нелюдяними й божевільними, а інколи, знову ж таки, незрозуміло лагідними й сповненими співчуття й розсудливості.
Через усе це скарги на Караджоза були частими й різноманітними; навіть поставало питання про його заміну; візири обговорювали його під час дивану, та й неодноразово. А в підсумку все залишалося по-старому. Всі знали: Караджоз — управитель своєрідний, чудний і свавільний, але в той же час знали, що нелегко знайти людину, яка б ось так день і ніч носилася з цим світом злодіїв, волоцюг і покидьків усіх мастей, ще й тримала їх у своєму Дворі у відносному порядку й послуху. І Караджоз і надалі залишався на своєму місці і керував Проклятим двором на власний розсуд.
Всі без винятку вважали, що це найприродніше рішення. Всі, враховуючи й завсідників Проклятого двору. Тут Караджоз був постійним об’єктом для розмов, обговорень, насмішок, лайки, ненависті, інколи й фізичних нападів. (Облаяти за кожної нагоди Караджозову доньку — це старий усталений звичай Двору). Наче зачакловані, всі арештанти стежать за кожним Караджозовим кроком, кожним поглядом і словом, намагаються витлумачити їх; вони дрижать перед ним, уникають його, наскільки можуть. Але ті самі люди говорять про нього з ледь прихованим захватом і перераховують усі його вибрики. Всі вони звикли до Караджоза, в химерний спосіб поріднилися з ним. Клянуть його, але так, як клянуть власне життя і прокляту долю. Він є частиною їхнього прокляття. В постійному страху й ненависті вони стали з ним одним цілим, і тепер їм важко уявити своє життя без нього. І якщо вже мусить існувати Проклятий двір і управитель у ньому, то найкращим є цей і саме такий. Методи його роботи жахливі, а для окремих людей і страшні, але в цих методах завжди існує можливість несподіванки у поганому і в доброму сенсі цього слова, це наче якийсь різновид лотереї і постійного стану непевності для в’язнів. Завдяки цьому все, в тому числі й сам Караджоз, стає для них легшим і стерпнішим, чи бодай виглядає таким, бо ж усі вони люблять азарт і уникають ясності, яка для них завжди була тягарем. Увесь цей столичний світ пороку і безладу вважав Караджоза своїм; він був для них «кнуром», «клопом і кровопивцею», «псом і псячим сином», але їхнім.
Отакий-то Латиф-ага, прозваний Караджозом. Може, було б краще сказати, що таким він був, адже й він уже достатньо зістарився і обважнів, втратив чимало зі своєї колишньої старанності, скидається на те, що він утомився дивувати й бентежити Двір своєю фантазією й вибриками, дотепними й чудернацькими вчинками, соломонівськими присудами. Тепер він переважно сидить на здоровій і гарній частині цього берега, біля свого чепурного дому, в якому поженив синів і з якого видав заміж доньок.