Проклятий камінь

В. Лозинський, М. Ценевич ПРОКЛЯТИЙ КАМІНЬ Історична повість із козацьких часів

_{Джерело: Українське видавництво «ДОБРА КНИЖКА» — Торонто, 1958. Випуск 156.}

Гетьман у гостях

То було велике свято для всіх Кульчиць. Приїхав до Кульчиць гетьман славного війська запорізького низового Петро Конашевич Сагайдачний. А давно він уже не був у Кульчицях. Іще як молодим кинув наші Кульчиці й пішов на Січ Запорізьку слави добувати, то від тоді ще кульчичани не бачили його. Тільки слава його доходила до нас. Оповідали про його славні походи на татар і турків, говорили, що сама столиця турецького султана Стамбул, чи то по нашому Царгород, дрижала перед ним. Наша молодь навіть пісень співала, складених у честь Сагайдачного. Приносили їх ті, що побували на Січі. Уривок одної з цих пісень я й досі пам'ятаю. Це пісня про те, як запорожці добували турецький город Варну. Довга вона, ця пісня, та тепер пам'ятаю тільки ще цей уривок:

Ой, в неділю пораненько
Зібралися громадоньки
До козацької порадоньки,
Стали раду радувати,
Відкіль Варну добувати,
Ой, чи з поля, ой, чи з моря,
А чи з річки невелички?
Ой, в неділю пораненько
Біжать, пливуть чаєчками,
Поблискують весельцями,
Ударили з самопалів,
В семи п'ятдесят запалів,
Ударили ще й з гармати
Стали Варни добувати,
Стали турки утікати,
Тую річку проклинати:
«Бодай річка висихала,
Що нас турків в себе взяла,
Була Варна з давна славна,
Ще славніші козаки,
Що цю Варну дістали
І в ній турків забрали.»

Далі співалося, як то козак Сагайдачний хитрощами поміг дістатися в мури Варни — та я вже цих слів не пам'ятаю.

Другу пісню, невеличку, то вже пам'ятаю цілу. Вона весела, жартоблива:

Гей на горі там женці жнуть,
А попід горою, попід зеленою козаки йдуть.
Попереду Дорошенко
Веде своє військо, веде запорозьке хорошенько.
В середині Шрам хорунжий,
Під ним кониченько, під ним вороненький грає дужий,
А позаду Сагайдачний,
Що проміняв жінку за тютюн та людьку, необачний.
«Гей вернися Сагайдачний,
Візьми свою жінку, віддай тютюн люльку, необачний!»
«Мені з жінкою не возиться,
А тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться.
Гей, хто в лісі озовися,
Та викрешем огню, та закурим люльку, не журися.»

Гарно було, як часом у неділю або свято молодь збереться під церквою та заведе цих козацьких пісень. Мені малому тоді нераз жаль було, чому я вже не великий, як вони, чому я вже не парібок, щоб міг разом із ними до співу ставати. А як було вслухаюся в пісні, то самого кортіло стати козаком, буяти на чайках по Чорному морі, бісурмена, ворога християн бити. І не думав я тоді, що мені доведеться колись, хоч і не козаком, плавати по Чорному морі.

То й не диво, коли почув я, що сам козацький гетьман Конашевич-Сагайдачний приїхав у Кульчиці, аж перло мене побігти на другий кінець села, де жила родина Конашевичів, чи то, як їх звали у селі, Конашів.

Та батько не хотіли пустити. Казали: — Пострівай, підеш зі мною, я маю справу до Петра, то візьму й тебе зі собою.

Бо то треба вам знати, що моя мати була родом із Конашевичів і так ми були своє козацькому гетьманові.

А справу то мали батько таку: мої батько не були підданим хлопом, бо жили на солтисівстві. Але і солтисом не були таким, як бувають інші, бо ні людей не судили, ні чиншів і данин королівських не збирали, ні на війну не йшли і не давали хлопця на війну.

Але поле мого батька, півтора лану несповна, то було колись, давнішими часами, солтисівство, а тепер уже вільництво. Батько взяли це поле в спадку по матері і мали на ньому вільництво, так наче б були шляхтичем, лише до самбірської економії платили чиншу і жирівщини двадцять золотих. Коли б безпечно сиділи на цьому вільництві, було б їм добре, бо хліба воно могло дати подостатком. Так що ж, коли батькові заперечували право посесії та хотіли їх конче рушити з неї.

Господаркою на ріллі батько не дуже займалися, лише мама, бо батько рідко бували дома. Вони були розвізником і що року кілька місяців були в дорозі.

Вже й мої дідо були фірманом сільним, як то у нас називають прасолом, а в Україні чумаком. Тут усюди в Самбірщині і Дрогобиччині жупа на жупі: і в Дрогобичі і в Трускавці, Модричі, Стебнику і в Котові, а звідсіль квотники висилають бочками сіль на кінці світа, аж до Київа, на далеку Вкраїну, ген аж по степи. Бо там хліба подостатком, а соли ні трохи.